Україна подолала найскладніший етап боротьби за власну церкву. Проте потрібно розуміти: виграний бій, але не битва.
Немає сумніву, фактично до самого завершення переговорів між Києвом та Вселенським патріархом про автокефалію УПЦ (кінець серпня 2018 р.) Кремль практично повністю виключав будь-яку можливість Томосу.
Звісно, розвідка РФ доповідала Кремлю про візити українських делегацій на Фанар. Проте усі зусилля Києва сприймалися в Москві не інакше, ніж “передвиборчі конвульсії діючого гаранта”.
До моменту особистої зустрічі у серпні 2018 р. Кирила з Варфоломієм, Росія навіть гіпотетично не допускала можливості томосу УПЦ
Така недооцінка Кремлем ситуації сталася, у першу чергу, через колосальний фінансовий та політичний вплив РПЦ фактично на усі 14 помісних православних церков, включно з Константинополем, що викликало ілюзію повного контролю Москвою ситуації. Крім того, верхівка РФ вже не перший рік відчуває гострий дефіцит якісної інформації від російської розвідки, яка невпинно, хоч і поступово, деградує через нестачу професійних кадрів та засилля представників “золотої молоді” - дітей кремлівської та бізнес еліт.
Звісно, недооцінили в Кремлі і того, що після багаторічних застережень глави РПЦ Кирила про неминучу братовбивчу війну у випадку надання автокефалії УПЦ, певним гарантом спокою у православному світі виступить Вашингтон.
Про ключову роль США у процесі автокефалії свідчить не лише візит у вересні 2018 р. патріарха Філарета до Вашингтону. А і низка публічних (хоча, безумовно, були і не публічні) меседжів підтримки помісної церкви з боку Держсекретаря США Майка Помпео, які він робив саме у той час, коли здавалось крихкі домовленості про томос заходять у глухий кут. Цілком очевидно, були і прямі контакти Варфоломія з Держдепартаментом.
І у цьому не має нічого дивного. Адже в автокефалії УПЦ чітко співпали національні інтереси України та геополітичні прагнення Вашингтону ослабити вплив країни-бензоколонки.
Взаємний інтерес України і США в автокефалії УПЦ: Для Києва - захист прав мільйонів вірян, інтереси нацбезпеки, для Вашингтону - ослаблення геополітичного супротивника
Таким чином, цілком очевидно, цей бій за Україну РФ програла. Проте не битву. І вона продовжиться у 2019 р. Це чітко засвідчили публічні заяви Путіна на адресу України наприкінці січня цього року:
“Мы уважали и будем уважать независимость церковной жизни ... тем не менее, оставляем за собой право реагировать и делать все для защиты прав человека, в том числе и на свободу вероисповедания”.
“Именно такой проект (ПЦУ - автор), не имеющий отношения к вере, а насквозь фальшивый, завязанный на борьбу за власть, реализуется сегодня в Украине ... Прискорбно, что в него оказался втянут и Константинопольский патриархат. По сути, происходит грубое вмешательство в церковную жизнь. Его инициаторы, словно учились у безбожников прошлого века, которые изгоняли верующих из храмов, травили и преследовали священнослужителей”.
Більш того, наразі чітко простежується спроба росіян реалізувати на практиці вищезгадані заяви російського лідера, втіливши їх у конкретних сценаріях відновлення впливу РФ на релігійну сферу в Україні. Ось деякі з них.
Сценарій РФ №1: “Нав’язування українцям думки, що незважаючи на визнання Константинополем, ПЦУ довго не проіснує” (розпочався нещодавно).
Ледь не на наступний день після січневої заяви Путіна фіксується масова розсилка вірянам через соцмережі повідомлень від імені “фейкових” релігійних об’єднань про те, що ПЦУ є проектом діючої влади, створеним для боротьби з канонічною православною церквою та знищення чернецтва. Автори повідомлення підкреслюють, що ПЦУ є цілковитою аналогією проекту більшовиків, зокрема Л. Троцького, - “Жива церква”, яка проіснувала менше 30 р., а справжня церква непохитно стоїть і по цей день. Тому і ПЦУ - це недорозуміння, яке очікує дуже швидкий і безславний кінець.
Росія намагатиметься нав’язувати українському суспільству думку про приреченість ПЦУ на швидкий крах
Сценарій РФ №2: “Інспірування міжконфесійного протистояння” (розпочався у 1990-х роках, наразі активна фаза).
Даний сценарій передбачає широке розповсюдження через підконтрольні росіянам ЗМІ та інтернет-ресурси «фейкової» інформації про наміри праворадикальних, націоналістичних та ПЦУ-шних структур у силовий спосіб захопити канонічні православні святині - у першу чергу Почаївську та Києво-Печерську лаври.
Значне сприяння росіянам у реалізації цього сценарію надають та надаватимуть так звані “корисні ідіоти”, які за власної ініціативи розповсюджують антиукраїнські матеріали, на маючи прямого умислу підігравати Кремлю.
Росія відчайдушно провокуватиме кровопролиття між українцями на релігійному ґрунті
Сценарій РФ №3: “Зміцнення ядра ідеологічно стійких прихильників УПЦ (МП)” (розпочався у січні цього року).
Де-факто, перехід вірян УПЦ (МП) до ПЦУ набирає обертів. При збереженні нинішніх темпів - вже за рік ПЦУ може поглинути 40-50% парафій УПЦ (МП). Хоча цифра може бути і більшою.
Усвідомлюючи це, ієрархічна вертикаль Московського патріархату в Україні має чіткі вказівки від РПЦ уникнути паніки, демонструвати незворушність позицій та зберегти ядро УПЦ, через яке Кирил, при найменшій можливості, спробує відновити втрачений вплив.
Як приклад, наразі верхівка УПЦ (МП) втрату значної кількості вірян пояснює духовним очищенням. Пересічні священнослужителі на місцях взагалі вдають вигляд ніби нічого не відбувається, питання вірян щодо ПЦУ відверто ігноруються.
В РФ розуміють, що у РПЦ обмаль часу на відвоювання втрачених позицій. ПЦУ може повністю поглинути УПЦ (МП) протягом декількох років
Сценарій РФ №4: “Посилення тиску РПЦ на помісні православні церкви з метою не визнання ПЦУ” (розпочався у вересні 2018 р., наразі активна фаза).
Не має ні найменшого сумніву, що зволікання з масовим визнанням ПЦУ іншими помісними церквами - ні що інше, як тиск РФ. Росія є одним із найбільших донорів усіх православних патріархатів і митрополій.
Так, священники низки регіональних парафій УПЦ (МП) на питання прихожан про вплив Москви відповідають приблизно так: “Дійсно, Москва впливає на нас. Якби не допомога РПЦ - ми не мали б можливості облаштувати у нашому храмі іконостас або навіть збудувати саму церкву та ін.”. Не є таємницею і те, що російські олігархи приймають активну участь у фінансуванні будівництва монастирів на Афоні та ін.
Втім така щедрість Москви має на меті виключно прагматичні цілі: уже за правління Путіна центр світового православ’я мав переміститися з Константинополя до Москви.
Точної інформації щодо кількості помісних церков, готових визнати помісну церкву в Україні, немає. Навіть в ПЦУ дипломатично обмежуються відповіддю: це лише питання часу.
Втім періодична поява повідомлень на зразок недопуску ієрархів ПЦУ до монастиря на Афоні чи тривожні заяви глави Польської церкви про не канонічність української церкви не можуть не викликати тривогу.
Помісні православні церкви не поспішають з визнанням ПЦУ. Вплив РПЦ на православний світ все ще потужний
У Кремлі є чітке розуміння того, що в умовах швидкого становлення ПЦУ в УПЦ (МП) є максимум рік, протягом якого вона відіграватиме значну роль у релігійному житті України. Тому Росія докладе максимум зусиль для відвоювання втрачених позицій впливу на релігійну сферу України.
Безумовно, Україна подолала найскладніший етап боротьби за власну церкву. Проте потрібно розуміти: виграний бій, але не битва. Загрози становленню та існуванню ПЦУ все ще великі.
Відтепер ПЦУ - повноцінна канонічна церква. Проте загроз все ще дуже багато.
В таких умовах дуже доречними та своєчасними були заяви перших осіб держави про неприпустимість силового реагування на провокації захоплювати православні святині УПЦ (МП).
Окрім цього, не менш важливими кроками, спрямованими на подальше становлення ПЦУ, є:
- злагоджена робота усіх дипмісій України за кордоном в частині забезпечення правильної комунікації із закордонними українцями, органами влади іноземних країн та духовенством помісних церков;
- максимальна терпимість між вірянами різних конфесій України, ігнорування провокацій будь-яких силових варіантів вирішення релігійних питань;
- виявлення та локалізація компетентними органами України осіб, які провокують силове протистояння на релігійному ґрунті;
- створення органами місцевого самоврядування та райдержадміністраціями режиму максимального сприяння у будівництві/реставрації культових споруд ПЦУ - передусім у віддалених регіонах України.
Безумовно, можуть бути і інші сценарії гібридної відповіді РФ на автокефалію української церкви у 2019 р. Так само, як може бути багато інших заходів, спрямованих на локалізацію російського втручання.
Втім безумовним для всіх українців є те, що питання автокефалії власної церкви - це питання суверенітету і незалежності України, яке має об’єднувати усіх нас незалежно від етнічного чи соціального походження, політичних чи будь-яких інших переконань.
Немає сумніву, фактично до самого завершення переговорів між Києвом та Вселенським патріархом про автокефалію УПЦ (кінець серпня 2018 р.) Кремль практично повністю виключав будь-яку можливість Томосу.
Звісно, розвідка РФ доповідала Кремлю про візити українських делегацій на Фанар. Проте усі зусилля Києва сприймалися в Москві не інакше, ніж “передвиборчі конвульсії діючого гаранта”.
До моменту особистої зустрічі у серпні 2018 р. Кирила з Варфоломієм, Росія навіть гіпотетично не допускала можливості томосу УПЦ
Така недооцінка Кремлем ситуації сталася, у першу чергу, через колосальний фінансовий та політичний вплив РПЦ фактично на усі 14 помісних православних церков, включно з Константинополем, що викликало ілюзію повного контролю Москвою ситуації. Крім того, верхівка РФ вже не перший рік відчуває гострий дефіцит якісної інформації від російської розвідки, яка невпинно, хоч і поступово, деградує через нестачу професійних кадрів та засилля представників “золотої молоді” - дітей кремлівської та бізнес еліт.
Звісно, недооцінили в Кремлі і того, що після багаторічних застережень глави РПЦ Кирила про неминучу братовбивчу війну у випадку надання автокефалії УПЦ, певним гарантом спокою у православному світі виступить Вашингтон.
Про ключову роль США у процесі автокефалії свідчить не лише візит у вересні 2018 р. патріарха Філарета до Вашингтону. А і низка публічних (хоча, безумовно, були і не публічні) меседжів підтримки помісної церкви з боку Держсекретаря США Майка Помпео, які він робив саме у той час, коли здавалось крихкі домовленості про томос заходять у глухий кут. Цілком очевидно, були і прямі контакти Варфоломія з Держдепартаментом.
І у цьому не має нічого дивного. Адже в автокефалії УПЦ чітко співпали національні інтереси України та геополітичні прагнення Вашингтону ослабити вплив країни-бензоколонки.
Взаємний інтерес України і США в автокефалії УПЦ: Для Києва - захист прав мільйонів вірян, інтереси нацбезпеки, для Вашингтону - ослаблення геополітичного супротивника
Таким чином, цілком очевидно, цей бій за Україну РФ програла. Проте не битву. І вона продовжиться у 2019 р. Це чітко засвідчили публічні заяви Путіна на адресу України наприкінці січня цього року:
“Мы уважали и будем уважать независимость церковной жизни ... тем не менее, оставляем за собой право реагировать и делать все для защиты прав человека, в том числе и на свободу вероисповедания”.
“Именно такой проект (ПЦУ - автор), не имеющий отношения к вере, а насквозь фальшивый, завязанный на борьбу за власть, реализуется сегодня в Украине ... Прискорбно, что в него оказался втянут и Константинопольский патриархат. По сути, происходит грубое вмешательство в церковную жизнь. Его инициаторы, словно учились у безбожников прошлого века, которые изгоняли верующих из храмов, травили и преследовали священнослужителей”.
Більш того, наразі чітко простежується спроба росіян реалізувати на практиці вищезгадані заяви російського лідера, втіливши їх у конкретних сценаріях відновлення впливу РФ на релігійну сферу в Україні. Ось деякі з них.
Сценарій РФ №1: “Нав’язування українцям думки, що незважаючи на визнання Константинополем, ПЦУ довго не проіснує” (розпочався нещодавно).
Ледь не на наступний день після січневої заяви Путіна фіксується масова розсилка вірянам через соцмережі повідомлень від імені “фейкових” релігійних об’єднань про те, що ПЦУ є проектом діючої влади, створеним для боротьби з канонічною православною церквою та знищення чернецтва. Автори повідомлення підкреслюють, що ПЦУ є цілковитою аналогією проекту більшовиків, зокрема Л. Троцького, - “Жива церква”, яка проіснувала менше 30 р., а справжня церква непохитно стоїть і по цей день. Тому і ПЦУ - це недорозуміння, яке очікує дуже швидкий і безславний кінець.
Росія намагатиметься нав’язувати українському суспільству думку про приреченість ПЦУ на швидкий крах
Сценарій РФ №2: “Інспірування міжконфесійного протистояння” (розпочався у 1990-х роках, наразі активна фаза).
Даний сценарій передбачає широке розповсюдження через підконтрольні росіянам ЗМІ та інтернет-ресурси «фейкової» інформації про наміри праворадикальних, націоналістичних та ПЦУ-шних структур у силовий спосіб захопити канонічні православні святині - у першу чергу Почаївську та Києво-Печерську лаври.
Значне сприяння росіянам у реалізації цього сценарію надають та надаватимуть так звані “корисні ідіоти”, які за власної ініціативи розповсюджують антиукраїнські матеріали, на маючи прямого умислу підігравати Кремлю.
Росія відчайдушно провокуватиме кровопролиття між українцями на релігійному ґрунті
Сценарій РФ №3: “Зміцнення ядра ідеологічно стійких прихильників УПЦ (МП)” (розпочався у січні цього року).
Де-факто, перехід вірян УПЦ (МП) до ПЦУ набирає обертів. При збереженні нинішніх темпів - вже за рік ПЦУ може поглинути 40-50% парафій УПЦ (МП). Хоча цифра може бути і більшою.
Усвідомлюючи це, ієрархічна вертикаль Московського патріархату в Україні має чіткі вказівки від РПЦ уникнути паніки, демонструвати незворушність позицій та зберегти ядро УПЦ, через яке Кирил, при найменшій можливості, спробує відновити втрачений вплив.
Як приклад, наразі верхівка УПЦ (МП) втрату значної кількості вірян пояснює духовним очищенням. Пересічні священнослужителі на місцях взагалі вдають вигляд ніби нічого не відбувається, питання вірян щодо ПЦУ відверто ігноруються.
В РФ розуміють, що у РПЦ обмаль часу на відвоювання втрачених позицій. ПЦУ може повністю поглинути УПЦ (МП) протягом декількох років
Сценарій РФ №4: “Посилення тиску РПЦ на помісні православні церкви з метою не визнання ПЦУ” (розпочався у вересні 2018 р., наразі активна фаза).
Не має ні найменшого сумніву, що зволікання з масовим визнанням ПЦУ іншими помісними церквами - ні що інше, як тиск РФ. Росія є одним із найбільших донорів усіх православних патріархатів і митрополій.
Так, священники низки регіональних парафій УПЦ (МП) на питання прихожан про вплив Москви відповідають приблизно так: “Дійсно, Москва впливає на нас. Якби не допомога РПЦ - ми не мали б можливості облаштувати у нашому храмі іконостас або навіть збудувати саму церкву та ін.”. Не є таємницею і те, що російські олігархи приймають активну участь у фінансуванні будівництва монастирів на Афоні та ін.
Втім така щедрість Москви має на меті виключно прагматичні цілі: уже за правління Путіна центр світового православ’я мав переміститися з Константинополя до Москви.
Точної інформації щодо кількості помісних церков, готових визнати помісну церкву в Україні, немає. Навіть в ПЦУ дипломатично обмежуються відповіддю: це лише питання часу.
Втім періодична поява повідомлень на зразок недопуску ієрархів ПЦУ до монастиря на Афоні чи тривожні заяви глави Польської церкви про не канонічність української церкви не можуть не викликати тривогу.
Помісні православні церкви не поспішають з визнанням ПЦУ. Вплив РПЦ на православний світ все ще потужний
У Кремлі є чітке розуміння того, що в умовах швидкого становлення ПЦУ в УПЦ (МП) є максимум рік, протягом якого вона відіграватиме значну роль у релігійному житті України. Тому Росія докладе максимум зусиль для відвоювання втрачених позицій впливу на релігійну сферу України.
Безумовно, Україна подолала найскладніший етап боротьби за власну церкву. Проте потрібно розуміти: виграний бій, але не битва. Загрози становленню та існуванню ПЦУ все ще великі.
Відтепер ПЦУ - повноцінна канонічна церква. Проте загроз все ще дуже багато.
В таких умовах дуже доречними та своєчасними були заяви перших осіб держави про неприпустимість силового реагування на провокації захоплювати православні святині УПЦ (МП).
Окрім цього, не менш важливими кроками, спрямованими на подальше становлення ПЦУ, є:
- злагоджена робота усіх дипмісій України за кордоном в частині забезпечення правильної комунікації із закордонними українцями, органами влади іноземних країн та духовенством помісних церков;
- максимальна терпимість між вірянами різних конфесій України, ігнорування провокацій будь-яких силових варіантів вирішення релігійних питань;
- виявлення та локалізація компетентними органами України осіб, які провокують силове протистояння на релігійному ґрунті;
- створення органами місцевого самоврядування та райдержадміністраціями режиму максимального сприяння у будівництві/реставрації культових споруд ПЦУ - передусім у віддалених регіонах України.
Безумовно, можуть бути і інші сценарії гібридної відповіді РФ на автокефалію української церкви у 2019 р. Так само, як може бути багато інших заходів, спрямованих на локалізацію російського втручання.
Втім безумовним для всіх українців є те, що питання автокефалії власної церкви - це питання суверенітету і незалежності України, яке має об’єднувати усіх нас незалежно від етнічного чи соціального походження, політичних чи будь-яких інших переконань.
Немає коментарів:
Дописати коментар