Міліція, що не качає прес

О.Мартиненко, директор Центру

досліджень правоохоронної діяльності

Сучасна фізична підготовка працівників міліції – це завжди особливий об’єкт для реформаторських ідей.

Якщо заглянути до наказу МВС України № 318 від 13.04.2012 («Про затвердження Положення з організації професійної підготовки осіб рядового і начальницького складу органів  внутрішніх справ України»), то серед нормативів, які обовязково здають працівники ОВС ми знайдемо багато цікавого.

Наприклад, правоохоронці мають бігати не лише 100 метрів на швидкість. Серед нормативів є також дистанції у один та навіть три кілометри. Якщо один кілометр підтюпцем – це ще зрозуміло та реально трапляється у поліцейській роботі, то три кілометри – це вже явно мілітарний марш-бросок. Не зрозуміло лише, навіщо він звичайному правоохоронцю? Невже хтось з міліціонерів дійсно за останні роки хоча б раз бігав 3 км, аби наздогнати злочинця чи дістатися шпиталю, наприклад?

Проте є ще більш оригінальні різновиди, як от човниковий біг. Навіть інструктори з фізичної підготовки часто не памятають, звідки ця вправа взагалі потрапила до списку нормативів. Адже ж важко уявити, що в реальній ситуації міліціонер бігає 10 метрів від однієї точки до іншої, намагаючись встигнути зробити 10 таких «ривків» за 30 секунд. Один досвідчений ветеран пенітенціарної системи розповів мені якось, що раніше, у 40-60-ті роки ця вправа мала сенс. Походила вона від нестерпних умов в тимчасових та слідчих ізоляторах, де завжди була задуха через відсутність нормальної вентиляції. І тоді, щоб полегшити заарештованим їх перебування у камерах, працівники ОВС трохи відчиняли двері, тримаючи їх проте на ланцюжках, аби арештанти не втекли. В результаті у звичайному коридорі ізолятора двері завжди були причинені. У разі ж, коли заарештовані вдавалися до спроб вирватися або ж назрівала інша загрозлива ситуація, від працівника ОВС вимагалося, аби він швидко-швидко позахлопував би усі двері. Саме тоді він і бігав таким собі «човником» від однієї камери до іншої. І чим швидче він захлопував двері, тим швидше міг забезпечити власну безпеку та «недопущення втечі з-під варти». Сьогодні, коли пенітенціарна служба вже давно є самостійним від МВС органом, а в ізоляторах МВС є вентиляція – міліція продовжує здавати човниковий біг як реліктовий норматив часів НКВС.

Такими ж екзотичними серед нормативів є біг на лижах (5 км), адже й снігу в нас немає стільки, аби він тягся аж на 5 км, та й лиж немає в жодному райвідділі ОВС. Полоса перешкод, яку долають правоохоронці – теж не без витівок. Практично уся вона імітує напружене подолання парканів, зламаних містків, розлогих ям тощо. Проте в кінці її – невеликий тонель, куди правоохоронець має пірнути, а вийшовши з нього – прицільно кинути гранату. «Яку гранату? В кого? З якої такої радості?» – запитаєте ви і будете праві. Це дійсно, незрозуміло, якщо ми тренуємо поліцейського, а не військового. Якщо тренуємо спецпризначенця – теж частково зрозуміло, але все одно виникає питання: «Чому відразу ж гранатою? Може, спробувати поцілити у злочинця хоча б з пістолета?» Але відповіді немає.

Наприкінець – силові вправи. Ось тут ми зрозуміємо, чому наші правоохоронці часто-густо такі огрядні та вгодовані, що навіть сорочки на животі не застебуються. Усе просто – чоловіки-міліціонери НІКОЛИ не здають такої вправи, як «підняття тулуба з положення лежачи», або ж попросту «качати прес». Цей норматив закріплений виключно для жінок в погонах.

Зате чоловіки мають штовхати дві гирі від грудей одночасно не менше 5 разів. Чому слід штовхати саме гирі, а не підіймати, наприклад манекен, що імітує потерпілого? Або пересунути важку перепону з дороги?

Ось так вони й тренуються, наші міліціонери – штовхають гирі, жбурляють гранати, бігають марш-броски, мотиляються «човником» між неіснуючими дверима камер та ходять на лижах по де-коли існуючому снігу. А ми за усе це платимо.