субота, 5 вересня 2015 р.

Віталій Чепинога: Вакханалія

Путін назвав те, що відбувається в Україні вакханалією… Ну що тут сказати? – Десь він правий… Вакханалія у нас в крові. Вертеп, колядка, Івана-Купала, Мавка лісова, Хома Брут… Січ, уряд Тимошенко, Гоголь, “Ніч перед Різдвом”… Демократія у її чистих первісних, довольтерівських формах. Вижимка, квінтесенція… Категоричне несприйняття будь-якого регламенту і режиму. Свобода… Поле і дикий степ… Тут ніколи не було “табелі о рангах”… Кінь і шабля, курінь – ото й увесь порядок…

Ми ніколи не ходили строєм… Навіть Шелест і Щербицький були компартійними “тоталітарними дисидентами” в СРСР, - тими, кому “віри немає” до кінця… Націоналісти… Довженко… Мовчав, але не “помалкував”… Голосно мовчав… Ми не сприймаємо тоталітаризму на генетичному рівні… Єдине тотальне, що у нас прижилося, це – тотальний футбол Лобановського-Кройфа, та й то ненадовго… Павличко і Драч, Сосюра і Рильський, Тичина… “Ленін і партія” – да… Але це так, - на публіку… В глибині душі і справжнє – Сагайдачний і “Любіть Україну”… Невиліковні… Безнадьожні… Сорочку мати вишила мені… Лічне. Своє… Червоні і чорні нитки, - це поза системою політичних координат … Це важливіше ніж будь-що…
Ми навіть терплячі… Самі форми нашого українського життя закликають до терпимості. Свиня довго росте, а з’їдається за два дні… Картоплю треба цілий день садить, а потім цілий день збирать, і носить у погріб… Пшениця, поле, город, бур’ян… Коса, мантачка… Розміреність, повільність… Споглядання… Річка тече, хай тече собі… Лежать у траві і дивиться в небо. Довго і бессмислєнно. Хто літав літаком, той знає... Тільки над Україною такі хмари - 3D... Та й вообще не хочеться заводиться ні з ким ні за що… Навіщо?
З іншого боку, я пригадую, що тільки ми могли залізти на край верби і стрибнути з неї у воду головою вниз, абсолютно не знаючи глибоко там чи мілко… Жодного разу ніхто не вбився і не втонув. Верба не зраджує…
Ми – такі собі мирні люди… До пори до часу…
Але ми не звикли до того, коли до нас додому хтось приходить і починає нас убивати… Це нам – непонятно… Ми обіжаємся на це…
Колись дуже сильно давно, я це пам’ятаю через марево літ, як у сні… На луг привезли величезного бика з кільцем у носі. Мені може років чотири було тоді, але врізалося в пам’ять назавжди… Я не пам’ятаю за що, але якийсь чоловік цього бика дуже сильно бив палицею, бо бик нікуди не хотів іти… Він бив його так, що бик через біль вирвав кільце з носа, визволився і придавив чоловіка до землі. Той мужик втратив свідомість… Бика відтащило двадцять людей в бік, зв’язали його мотузками і цепами, та й сам він заспокоївся трохи на почві мєсті… Його вже відвели в сторону, а постраждалий чоловік поволі піднявся на ноги… І коли бик побачив, що його ворог і досі живий, він порозкидав своїх “бодігардів” як ганчірки, перервав мотузки і цепи, вирвався, догнав мужика того і задавив об землю головою. Тепер уже окончатєльно… Насмерть…
Таке… Така вакханалія у нас буває… Причом всігда… Це не притча, просто…

Немає коментарів:

Дописати коментар