Відбулась така, значить, ситуація. Ми з другом фотографували на набережній. Було цікаве горяче світло, яке запалювало, здавалось би сотні разів бачені елементи, які вже набридли, а око тупо відправляє їх у темний відстійник свідомості і надавло їм зараз несподіваних і нових сенсів. Більш об'ємних. Таке світло рідко буває, коли сонце вже починає заходити, але ще не роздуплилось в своєму рішенні і вирішило на останок показати фінальні прийомчики, як можна легко і невимушено переробити, здавалось би знайомий і заюзаний світ.
- Рєбята ви навєрно художники?
Ти диви, який прозорливий, ще подумав тоді я.
Дядя був сутулий і його потрушувало від алкоінтоксикації, що було видно неозброєним оком. Одягнутий він був у плащ кольора якоїсь кролячої мочі, що у знавців називається чомусь бежевим і з такою специфічною зачіскою, коли на плеш зачісується вся довга волосня збоку і закриває собою всі ці неприємні, але цілком природні чудеса старіння, а потім несподівано під ударом пориву весняного вітру вона встає вертикально і відкриває блікуючу лисину. І починається паніка і намагання цю конструкцію встановити на ісходні позиції. Все це закінчується потім лютими самоісязаніями і зневірою в людстві.
В руках він тримав коричневий дипломат з дермантину, як мені здалось, ще радянського зразку. Дипломат був потертий, з одним замком з двох положених по дипломатному уставу і обмотаний шарфом, через те що це запобігає його несподіваному відкриванню в людних місцях і трагічному випаданню різноманітного мотлоху, що так важливий для господаря і як фінал трагедії розбивання об асфальт плящини горілки, яка була завбачливо запеленута в цей мотлох, на очах у встрєпенувшихся прогулюючихся мамочек з колясками і дітьми, які під час цього відволікаючого маневру зїдають з землі весь безхозний собачий кал і розтоптані жуйки. Перемотаною ізолентою була і дужка окулярів, які сиділи на розфокусованих водянистих очах, що дивились на нас з якоюсь дуже концентрованою надією.
- Помогітє бєженцу. Дайтє 20 гривень.- доверительно повідомив нам цей чувачок.
- Откуда ви бєжєнєц? - запитав я, бо завжди з інтересом цікавлюсь конкретною географічною точкою втечі людей, а не загальними і розмитими міфологемами типу "Зі Сходу", або "З Донбасу".
- Откуда ви бєжєнєц? - запитав я, бо завжди з інтересом цікавлюсь конкретною географічною точкою втечі людей, а не загальними і розмитими міфологемами типу "Зі Сходу", або "З Донбасу".
Він замовк і опустив чомусь голову. Оце мовчить і стоіть похитуючись.
- Мнє дєйствітєльно інтєрєсно откуда ви бежалі?
Знов мовчить.
- Не бойтєсь. Дадім вам сейчас, что найдьом. Не хотітє говоріть от куда? Ето, что сєкрєт?
Стоіть, мовчить. Діалог явно не складувався, бо відбувався різних паралельних реальностях, які не перетинаються.
- Я сєйчас просто помру, єслі ви мнє нє дадітє дєньгі. Уміраю просто. Поймітє, трусіт мєня, войдітє в положеніє... - і далі його прорвало, як йому погано і що йому терміново треба похмелитись. Багатослівно і з різними метафорами, що видавало в ньому людину, що колись не просто тусила під гастрономами, а працювала, як мені здалось після всього почутого і домисленого вже в процесі, можливо в науково-досліднецькому інституті, або конструкторському бюро, або можливо якомусь металургичному інституті, давним давно, в минулому житті, ще за совка. Типовий ніішник. Вид остаточно вимираючий в наш буремний час.
Така ціла порода людей, які в свій час могли і під рюмочку коньяку з сервілатом, перевезеним з командировки в Москву і здобутим після двохгодинного стояння в черзі на морозі, лихо процитувати забороненого, але прочитаного в перебитому через копірку самвидаві Пастернака, а під настрій загнути і Бродського, а після того, як застелиний газетами кульман на якому відбувалась пьянка вже перевертався, то сумно дивитись, як увагу жіночої статі перебрав бородатий лаборант в гольфі, що виконує на семеструнній гитарі "Что ето, ето апрєль? Ви увєрєни? Да, я увєрєн".
Потім на ранок йому було хуйово і фрагментарними флешбеками поверталась пам'ять. Було неімовірно соромно за вчорашне, причому невідомо за що, бо він цього як раз і не пам'ятав. Але йому здавалось, що колегі якось косо на нього дивляться, а особливо аспірантка Галіна Ігнатьєвна, якої він так вчора і не зміг сказати, як шалено любить її, а замість цього взяв і нахамив, церез що був заботливо виведений колегами в сусідню каптьорку і покладений спати під прибором з романтичною назвою "Релє врємєні".
Цей типаж був мені знайомий по дитинству, через моє зростання в різних університетських містечках, які змінював мій батько, отримуючи контракти на викладання в універах різних міст і перевозячи за собою всю родину. Цей типаж вічних аспірантів-лаборантів, які потім пишуть кандидатську дисертацію по двадцять років, а закінчити її не можуть по причині того, що паралельно вони захоплюються різним духовним самовдосконаленням, починаючи від дихальної гимнастики, ходіння по снігу босими по системі Парфірія Іванова, або купання в ополонці і закінчуючи пошуками НЛО, філософією та мистецтвом Реріха і урінотерапією. Паралельно вони можуть ще важко і зі скрежетом зубів засвоювати гру на гитарі під касети Висоцького і Галіча, але раз на півроку кидати цю марну справу і люто запивати. Тобто до доцента можна було і не дожити взагалі.
Я ще зовсім мєлкім, у 90-х роках дивувався, куди раптом, майже миттєво, як від вірусу, або геноциду, поділась ця каста людей, яка була широко представлена різноманітними екземплярами та фактурами, і бац, розчинилася ніби у повітрі.
Особливо це добре було видно по пересуванню потягами. Тому що ціх людей постійно посилали кудись у відрядження на випробування якихось неїбичєскіх агрегатів, які ніколи не запускались, підписання якихось пильних документів і заключення важливих договорів з братськими інститутами і заводами.
І вони сиділи в купе, повісивши хуйово зкроєні піджаки на плечики і теревенили з собі подібними товарищами, попиваючи коньяк з чайних стаканів в підстоканниках, лупаючи наївними оченятами через рогові диоптрії та думаючи, що так буде вічно. Через те, що володіння сакральними знаннями про життя дає на це право. Знання були дійсно потужними, а саме: що в черзі на квартиру в новобудові на околиці вони вже одні з перших, сечу перед вживанням треба кипятити і через це в старості буде вагон здоров'я, а газета "Правда" все бреше і є паралельна реальність, яка відрізняється від брехні своєю хитрою дулєвкишенністю. Потім омріяна пенсія і можна зажити, як хочеш і вирощувати на дачі екологічно чистий будяк, без пістицидів, бо то корисне і помічне.
А потім в потягах їх не раптом не стало, а на їх місці масово з'явились якись свиноподібні люди в спортивних костюмах три полоски- класіка, у яких на крепких коротких пальцях були печаточки, а в газеті розірвана куриця і дивились вони на тебе холодно і з підозрою щілинами оченят, що швидше нагадували прорізи в танковій броні. Така раптово відбулась метаморфоза, яку мені навіть в дитячому віці важко було не помітити. І тут переді мною стояв цей вимерший зразок, як лічинка якоїсь палеозойської оси, що вижила в ліднику.
Потім я подумав, що абсолютно дарма його зайобую питаннями звідки він втік і поліз в кишеню. Там було тільки 15 гривень.
- У мене є тільки 15.
Він подивився на мене строго і повідомив, що йому треба 20. Я здивувався такої настрності і сказав, що все, фініш дядя, треба брати 15 і все, більш нема. Ми почали препиратись з ним на цю тему. Я сував йому ті гроші, а він все строже і строже, до металевих відтінків в голосі, казав що монжа би було і двадцять вопще то . Тобто я його ще почав уламувати взяти ті гроші. Ті 15 він брати не дуже хотів, але врешті взяв. В цей момент мій друг Серьожа шурудив у себе в кишенях і нарешті вишурудив з них, о чудо, ще 5 гривень. Він їх теж взяв і досягнувши потрібної суми, повідомив чомусь мені:
- Можна я тєбя обніму?
Я перелякавсь і сказав, шо ні, неможна. Що ще за алкоголічні обнімашкі тут на радостях? Нашо ті стреси?
- Ну одін раз? Обніму?
Я катигорично відмовився від цих благодарственних процедур і відійшов на крок вбік.
- Ну тогда хоть вот так прісклонюсь. - повідомив дядя і рішуче підійшов до мене і поклав голову мені на плече, від чого його зачіска відкрилась, як кришка на пружині і я побачив зверху його лисину. Декілька секунд я її чомусь здивовано роздивлявся.
Вже і не знаю що я на ній хотів побачити, може контурну карту Радянського Союзу, звідки він прибув, незважаючи, що пройшло 23 роки як він зник, декілька революцій і іде війна з його агонизуючими атавизмами, може назву міста звідки він прибув, а може маршрут його втечі від самого себе. Невідомо.
Так він і уніс з собою свою таємницю і більше я ніколи його не бачив. Але цільність натури, наполегливість і форму в який він виражав благодарність, все ж таки, не зміг не зацінити.
Немає коментарів:
Дописати коментар