Протест Софії Коссак-Щуцької

Протест Софії Коссак-Щуцької, був конспіративно виданий тиражем 5000 шт. у Варшаві, 11 серпня 1942 року, в формі листівки-плакату У варшавському гетто, за муром, що відділяє його від світу, кількасот тисяч приречених чекають на смерть. Для них немає надії на порятунок, допомога нізвідки не приходить. По вулицях пробігають кати, стріляючи в кожного, хто відважиться вийти з дому. Кажуть, що стріляють у всіх, хто стане біля вікна. На дорогах валяються неприбрані трупи. Запланована на щодень кількість жертв становить 8-10 тисяч. Єврейські поліцейські зобов’язані доставити їх до рук німецьких катів. Якщо цього не зроблять, загинуть самі. Дітей, що не можуть йти самі, вантажать на вози.
Завантажування відбувається так брутально, що мало хто доїжджає до кінця дороги. Матері, які на це дивляться, божеволіють. Кількість збожеволілих від розпачі й жаху рівна кількості застрелених. В кінці дороги чекають залізничні вагони. Кати впихають туди приречених по 150 в один. На підлозі – товстий шар вапна і хлору, политий водою. Двері вагону запломбовують. Часом поїзд вирушає відразу після посадки, часом стоїть добу чи дві на бічному торі... Це вже ні для кого не має жодного значення. З людей, напханих так тісно, що вмерлі не можуть впасти і стоять далі пліч-опліч з живими, з людей, що повільно конають у випарах вапна і хлору, позбавлених повітря, краплі води, харчів – і так ніхто не залишиться живим. Куди б не доїхали поїзди смертників – містити будуть тільки трупи. Перед обличчям такої муки швидка загибель була б визволенням. Кати це передбачили. Всі аптеки на території гетто закриті, щоб не можна було придбати там отруту. Зброї нема. єдине, що залишається – кинутися з вікна на брук. Тому багато страченців тікає від катів саме таким шляхом. Те саме, що і у варшавському гетто, вже півроку відбувається в сотні більших і менших польських містах та містечках. Загальне число вбитих вже перевищило мільйон і збільшується щодня. Гинуть всі. багаті й убогі, старі, жінки, чоловіки, молодь, немовлята, католики, що помирають з іменем Ісуса й Марії, як і старозаконники[1]. Всі завинили тим, що від народження належать до єврейського народу, засудженого Гітлером на страту. Світ дивиться на цей злочин, страшніший за все, бачене історією, - і мовчить. Різня мільйонів беззбройних людей відбувається при загальному зловорожому мовчанні. Мовчать кати, не хваляться тим, що роблять. Не озиваються ні Англія, ні Америка, мовчить навіть впливове єврейство, раніше таке вразливе на кожну кривду своїх одноплемінників. Мовчать і поляки. Польські політичні приятелі євреїв обмежуються до журналістських нотаток, польські противники євреїв проявляють брак інтересу до чужої їм справи. Гинучі євреї оточені самими лиш Пілатами, що вмивають руки. Далі цього мовчання терпіти не можна. Якими не були б його причини – воно ганебне. Хто мовчить перед обличчя вбивств – стає спільником вбивці. Хто не засуджує, той дозволяє. Тому голос забираємо ми, католики-поляки. Наші почуття стосовно євреїв не змінилися. Ми не перестаємо їх вважати політичними, ідейними та економічними ворогами Польщі. Що більше, усвідомлюємо те, що вони ненавидять нас більше, ніж німців, що вважають нас відповідальними за своє нещастя. Чому, на якій підставі – це залишається таємницею єврейської душі, тим не менше, це факт, що стало підтверджується. Однак розуміння цих почуттів не звільняє нас від обов’язку засудження злочину. Ми не хочемо бути Пілатами. Не маємо можливості чинно протистояти німецьким вбивствам, не можемо нічим допомогти, нікого врятувати, але протестуємо з глибини сердець, перейнятих жалем, обуренням і жахом. Цього протесту вимагає від нас Бог, Бог, що не дозволяє вбивати. Вимагає цього християнське сумління. Кожна істота, що зветься людиною, має право до милосердя ближнього. Кров безборонних волає про помсту до неба. Хто разом з нами цього протесту не підтримує, той не є католиком. Протестуємо також як поляки. Не віримо, щоб Польща здобула яку-небудь користь з німецьких жорстокостей. Навпаки. У впертому мовчанні міжнародного єврейства, в заходах німецької пропаганди, що намагається вже тепер скинути провину за різню євреїв на литовців та... поляків, відчуваємо планування ворожої до нас акції. Знаємо, яким отруйним може бути посів злочину. Примусова участь польського народу в кривавому видовищі, що відбувається на польських землях, легко може спричинити збайдужіння до кривди, садизму і страшніше за все переконання, що можна вбивати ближніх безкарно. Хто цього не розуміє, хто горде, вільне майбутнє Польщі смів би поєднувати з ганебною радістю з нещастя ближнього – той не є ні католиком, ні поляком.