Про роль мови у суспільстві

Зен Антипоп

4 год. · Змінено · 

Останнім часом серед певних осіб набули популярності дві тези:

- "Своим украинским языком вы разделяете народ."
- "Требуя украинизации вы препятствуете формированию политической нации в Украине."

Обидві тези - то є повна маячня, і ось чому.

По-перше, єдина мова не розділяє народ, а навпаки - об'єднує. Розділяє його як раз прагнення консервації становища, коли колишня імперська говірка намагається зберегти свій штучно створений статус і навіть домінувати в усіх сферах українського життя поряд (а часто навіть замість) української.

По-друге, мова як раз і є однією з головних ознак політичної нації, а "многоязичіє" зазвичай маніфестує наявність певного культурно-політичного роз'єднання всередині тієї чи іншої країни.

Саме тому є безглуздям вважати себе патріотом (а іноді навіть націоналістом) й при цьому принципово послуговуватись мовою окупанта. Якщо ви є патріотом і водночас не здатні здійснити над собою мінімальне психологічне зусилля аби перейти на українську - на це ви маєте персональне право, ніхто вас не змушуватиме. Але принаймні не намагайтеся робити з цього якусь "принципову позицію" та протистояти чи опонувати дерусифікації. Навпаки - підтримуйте її, як можете, або хоча б не заважайте. Ще раз підкреслю: це якщо ви й справді є українським патріотом, а не прихованим чи явним антиукраїнцем. Позиція таких у мовному питанні є цілком логічною та зрозумілою (але, звісно ж, неприйнятною для українства).

Тепер щодо мови та політичних націй. Наприклад, Сполучені Штати. Найвеличніша на сьогодні політична нація, яка, до того ж, складається з вихідців звідусіль. В принципі, вони могли б там свого часу запровадити таке "многоязичіє", як ніде в світі. Тим паче, що на початку творення цієї держави англійська там геть не домінувала тотально. І коли відбувалося голосування з приводу того, якій мові бути офіційною в США, то німецька програла англійській лише з різницею в один голос. Але тим не менш мудрі засновники США вирішили зробити лише одну мову офіційною, а не дві чи десять. Після цього англійською в Штатах змушені були послуговуватись всі, і зараз важко повірити, що колись та ж німецька була в Америці майже так само широко розповсюджена.

Або ж візьмімо Ізраїль. Коли ця держава створювалася у 1947-му році, ніхто з її майбутніх громадян не володів івритом. Фактично на той момент іврит ось вже кілька тисячоліть як був мертвою мовою, якою ніхто не розмовляв. То була виключно мова релігійних книг і сяк-так володіли нею лише равіни, а також декілька лінгвістів та ентузіастів. До того ж, вона не мала сучасної термінології, тобто слів для опису сучасних предметів та явищ, не кажучи вже про наукову та технічну термінологію (все це згодом було розроблено фахівцями-ентузіастами, причому не шляхом тупих запозичень з інших мов, а шляхом словотворення на основі питомих коренів івриту).

Так от, чи не простіше було б під час створення Держави Ізраїль не заморочуватись так сильно мовним питанням? Хіба не було інших проблем у цієї новоствореної держави? Чи не простіше було б зробити офіційною мову міжнародну англійську, або кілька мов разом з німецькою, якою володіли багато євреїв? Або ідіш - мова, яка є по суті діалектом німецької, і якою розмовляло багато євреїв в той час? Навіщо було змушувати населення цілої держави вчити складну мертву мову та ще й з нетривіальною писемністю? Це ж так складно і недемократично! Якась насильницька ідішиїзація, чи не так? Смайлик «wink»

Звісно це було б простіше - не заморочуватися мовним питанням! Але чи пішли мудрі та раціональні євреї цим простим шляхом? Ні, не пішли. Цікаво, чому? Може саме тому, що чудово усвідомлювали, для чого політичній нації потрібна своя єдина мова, не схожа на інші?

До речі, через те, що Ізраїль створювався на землях, де перед тим жили араби, то другою офіційною мовою Ізраїлю стала арабська. Але хто там реально нею послуговується серед євреїв? Скільки там є принципових "арабомовних сіоністів"? Смайлик «wink» Так отож!

Звісно ж, апологети багатомовності люблять наводити приклади інших країн, де, на їхню думку, панує те, що вони хочуть бачити в Україні. Але це лише свідчить про те, що ці люди дуже мало знають про історію та мовні реалії тих країн, на досвід яких вони посилаються. І вони були б дуже здивовані, якби дізналися, як воно є насправді.

Так, я усвідомлюю, що внаслідок століть русифікаторської політики, значна кількість українців сьогодні є де-факто російськомовними. Але от саме Ізраїль є яскравим (але геть не єдиним) прикладом того, що мовна ситуація не є данністю і може бути дуже швидко змінена за наявності відповідної волі держави та народу-нації.

Позбутися значної частини наслідків насильницької русифікації можна протягом одного покоління. Якби ми, як нація, усвідомили це на самому початку Незалежності 25 років тому і почали б впроваджувати це усвідомлення в життя, то так званої "мовної проблеми" зараз, у 2015-му році, в Україні вже б не існувало. А також, можливо, не було б і війни. Погляньмо на Прибалтику - їм вдалося.

Тож, якщо ми хоча б зараз, після усіх цих подій, що видкрили очі багатьом, усвідомимо, що мовне питання не є другорядним, що українська мова є одним із основних критеріїв приналежності до української політичної нації, а зовсім не перешкодою для її утворення та розвитку, тоді ми переможемо. Всі ми, незалежно від походження, хто живе в Україні та пов'язує з нею своє майбутнє та майбутнє своїх дітей.