Нещодавній інцидент із потраплянням «брудної» російської нафти у нафтопровід «Дружба» є не просто техногенною катастрофою, яка обернеться для РФ мільярдними збитками. Це ще один симптом серйозного захворювання режиму Путіна, який обрав шлях Венесуели.
Режим Путіна з невеликим відставанням повторює шлях Венесуели
Політичні режими Путіна і Чавеса дуже подібні. Спільними рисами є:
- експорт енергоресурсів – головний бюджетоутворюючий фактор;
- популізм соціально-економічної політики;
- нестача альтернативних шляхів економічного розвитку, що базуються на виготовленні продукції з доданою вартістю;
- прошарок «недоторканих» придворних олігархів і їх родичів;
- високий рівень політичної корупції, заснованої на державних преференціях для політичної еліти та ліквідації інакомислячих – аж до фізичного знищення;
- поява у еліт відчуття вседозволеності, хибного уявлення про здатність визначати світовий порядок і домінувати у відносинах з наддержавами - передусім США.
Так, венесуельський диктатор почав узурповувати владу наприкінці 1990-х – дещо раніше Путіна. Світова кон’юнктура цін на нафту дала Чавесу можливість започаткувати низку соціальних програм (безкоштовні медпункти для бідних, скасування вступних іспитів у ВНЗ, житлове забезпечення військових) та отримати тотальний контроль над країною. Були законодавчо закріплені необмежена кількість президентських термінів для однієї особи, контроль уряду за судовою владою, обмеження діяльності міжнародних неурядових організацій. Будь-яке невдоволення політикою влади швидко «гасилося» щедрими нафтодоларовими вливаннями. Більш того, з початку 2000-х Чавес надавав підтримку терористичній організації ФАРК, яка є осередком сепаратизму в Колумбії. Відразу напрошуються паралелі з підтримкою Путіним терористів ОРДЛО.
Звісно, між вказаними режимами є і певні відмінності, зокрема:
- режим Чавеса доживає вже без свого творця, який передчасно помер у 2013 р.;
- режим Путіна має у своєму розпорядженні ключовий аргумент шантажу – ядерну зброю;
- Путін ретельно спостерігає за деградацією режиму Чавеса, відчайдушно намагаючись уникнути його помилок. Це поки дає можливість Кремлю відтерміновувати венесуельський сценарій приблизно із 5-7-річним відставанням.
Втім і він приречений – будь-які спроби Путіна зміцнити режим наражаються на нестабільність світових цін на нафту, обмеженість фінансових ресурсів та санкційну політику Заходу.
Міжнародні санкції щодо Венесуели і РФ є подібними та розраховані на довгостроковий ефект
Очікувати миттєвого ефекту від санкцій, як мінімум, наївно. Адже з самого початку в них закладався довгостроковий ефект.
Так, Захід не став різко витісняти РФ зі світових ринків – у Вашингтоні та Брюсселі відверто побоюються загроз, які спровокує різкий колапс імперії з ядерним статусом. Тому акцент був зроблений на обмеження доступу Москви та Каракаса до сучасних технологій розробки і видобутку нафти.
Катастрофічні наслідки вже відчула Венесуела, яка де-факто перетворилася на «failed state» та знаходиться на межі краху.
Щось подібне неминуче чекає РФ, яка через відсутність власних технологій глибинного буріння, припинила розробку низки нових родовищ. Виникли гострі проблеми з використанням вже існуючих родовищ.
Зокрема, у квітні ц.р. російська сторона допустила потрапляння у нафтопровід «Дружба» близько 5 млн. тон бракованої нафти, призначеної для експорту.
Наразі складно оцінити збитки, які зазнала російська сторона. Поки існують лише припущення, що інцидент може бути найбільшою техногенною катастрофою в історії сучасної Росії, що взагалі унеможливить подальшу експлуатацію вказаного нафтопроводу. Достовірно відомо лише те, що до псування нафти призвело потрапляння органічних хлоридів, які використовуються для збільшення обсягів добування нафти із діючих родовищ. Тобто санкції позбавили Росію можливості використовувати інші – сучасні та безпечні технології.
Це лише невеликий приклад впливу санкцій країн Заходу на деградацію режиму Путіна. Деякі інші приклади розкриваються за посиланням.
Порядок денний для України
Збереження західних санкцій щодо РФ є питанням забезпечення національної безпеки України. Незалежно від кадрової політики новообраного президента та результатів парламентських виборів, зовнішня політика Києва має чітко сигналізувати країнам ЄС та США: будь-яке послаблення санкцій у відношенні РФ - тільки після відновлення територіальної цілісності України згідно умов Будапештського меморандуму 1994 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар