Нижче описана сцена має виключно уявний характер, всі співпадіння з реальністю – випадкові.
…Мер райцентру Семен Артеміхін посовав дупою в кріслі, розминаючи нижні півкулі мозку, поправив ноутбук на колінах, вдихнув, видихнув, і рішуче затицяв одним пальцем по клавіатурі. На чистому листочку «вордівського» документу з’явився рядочок літер:
«Президенту Петру Порошенку...»
«Президенту Петру Порошенку...»
Три «П» на початку трьох слів підряд раптово пробудили пам’ять. 12 школа, урок кацапської літератури, ненависний москальський поет Пушкін, поема «Полтава». Сьома Артеміхін, ще зовсім маленький і худенький, як горобець, стоїть біля дошки перед класом і намагається розповісти недовивчений уривок з поеми. Він намертво забуксував на рядках: «Донос на гетьмана-злодея царю Петру от Кочубея» і отримав закономірну «двійку».
«Цар Петро є, донос – в процесі написання, але гетьман… Гетьман тут, виходить, що я, - думав Артеміхін. – Гетьман районного рівня. На мене і доноси строчили, і заяви… Корупціонером визнали в суді першої інстанції… Кляті депутати! Ненавиджу!!!»
Останнє слово він незчувся, як прогарчав вголос. У кутку, де гарем у чотири пари рук пакував Артеміхіну наплечника, вмить затихло шарудіння. Потім нерішучий голос однієї з гаремниць, тої, що наймолодша, тихенько поцікавився:
- Кого?..
- Не вас! – сердито буркнув Артеміхін. – Кацапську літературу ненавиджу, Пушкіна!Кізяки(козаки) підвели , не виконали вказівку і не зруйнували памятник в Конотопі, нащадка нігерів Сашка,сина Сергія Пушкіна!
- Правильно, правильно, так їх, клятих москалів, - патріотичним хором відповів гарем. Семен поблажливо махнув рукою, мовляв, не заважайте думу думати. Гаремниці повернулися до наплечника, а мер – до доносу. Тобто, до листа Президенту.
- Кляті депутати оголосили мені недовіру, - застрочив одним пальцем Артеміхін. - Мені! Вірному патріоту неньки України!!! Не сподобалося їм, що я часто виїжджаю у відрядження до Європи, куди Ви мудро ведете нашу країну, і безвіз вибили, за що Вам дякує вся міська громада. Адже я і мій гарем… Тобто, мої помічниці, заступниці і депутатки різних рівнів, повертаючись з Європи детально розповідаємо громаді про те, яке там життя. А життя там класне!
Артеміхін замріявся, згадуючі солодкі миті групового сексу в одному з голландських готелів: він для екзотики замовив ще пару дівчат з кварталу «Червоних ліхтарів». І тут почув слово «гандон». Потім ще раз. Артеміхін розплющів очі. Про гандон в гаремному кутку згадали втретє.
- Що таке? – обережно спитав він. Невже вони навчилися читати його думки?!
- Та от радимося, що краще, - сказала старша гаремниця. – Я вважаю, що краще вам взяти гандони із собою в дорогу. А молоді, - вона презирливо кивнула на решту гаремниць. – Молоді кажуть, що вам буде ніколи ними скористатися, бо то дорога, то короткий привал на лоні природи…
- Все своє – носи з собою, - відказав Артеміхін і повчально насварив молодих вказівним пальцем. – А раптом потреба виникне? Наприклад, ВОНА?
Молоді ревниво розплакалися, найменша навіть щось верескнула про зраду, але старша ляснула її по пиці, припинивши істерику.
- Дурепи! – гавкнула старша і розтлумачила таємний задум свого володаря. – Це не зрада, а МАН-ДА-ТИ! Тобто, не ти манда, а ВОНА - має чималеньку фракцію. Щоб наших депутатів розігнати, верховні мають прийняти рішення, кожен голос на вагу золота! Тому для діла якщо треба – то треба. І краще з гандоном, а то ще білосердешну заразу додому принесе… Мало вам три… трип…
- Три пальці означають тризуб, - визвірився на старшу Артеміхін. – Досі не вивчила партєйної символіки?!!!
Молоді захихотіли, поскладали пальці вилами-трійчатками і почали щипати ними старшу. Та крутилася, як щука на пательні, ойкаючи від болю, аж поки Артеміхін знову не прикрикнув на них, аби заткнулися і дали можливість працювати.
Він витер набрані слова про Європу, бо вирішив, що краще поплакатися про фінанси.
«Преміям вони моїм заздрять, скотиняки! А нічо, що я аліменти зразу трьом виплачую і четверта на підході? А вони ж усі можна сказати колишні дружини почесного учасника АТО, мають право на пільги! Довелося на роботу взяти. Всіх. Уявляєте, в яких я умовах тепер працюю?».
Артеміхін зупинився, перевів погляд на гарем, потім на написане. Уява вже намалювала здивовану відповідь Президента: «А чим ти думав, коли в гречку стрибав?!.. Про урожай чи про міський бюджет?!!!»
- Не зрозуміє бізнесмен гусара, - зітхнув Артеміхін і стер набраний текст.
У кутку щось брязнуло металом. Одна з молодих впустила з рук банку тушонки. Семен глянув на наплечника – той з верхом був набитий бляшанками.
- Нахріна? – спитав він. – Тут же під сто кіло! Хочете, щоб я впав на третьому кроці і всрався?
- Так а їстоньки ж вам треба! – сплеснула руками старша.
- Не тушонку ж, - скривився Артеміхін. – Пацани джипом слідом поїдуть, шашликів насмажать, пивка холодного подадуть… Краще ковдру запхни, щоб наплечник видавався повним, а нести було легко. Отак…
«Не дають працювати, - почав він по новій набирати листа Президенту. – На сесії не ходять, вимагають аудит провести. А аудит мені не можна, бо тоді…»
Артеміхін задумався. Не писати ж, що бюджетні замовлення на все, що можна, він щедро роздавав фірмам однопартійців і не за красиві очі їхніх дружин?
- Ще ділитися змусять, - пробурмотів мер і стер написане. Відчувши творчий ступор, вирішив змінити тему і присікався до старшої.
- А телебачення буде?
- Буде, віче ж відзняли, половину народу комп’ютерною графікою домалювали – Голлівуд відпочиває! – відказала та. – А тут, значить, навпаки, обріжуть усе зайве.
- Що обріжуть? – тривожно засувався в кріслі мер.
- Ну, джип супроводу і джип, в якому ви будете їхати між зйомками пішої ходи, - пояснила старша. – Цього ніхто не побачить, не переживайте.
- А вихід місцевого населення стрічних міст і сел з короваями і у вишиванках?
- Все домовлено, будуть! Трохи місцевих алкашів мобілізуємо для масовки, а основний склад - бригаду артистів нашого будинку культури -повезе окремий автобус, вони на годину раніше рухатимуться, щоб усе по графіку.
- А ранкове співання гімну у моєму таборі і підйом прапора?
- Дві вудки, два прапора – державний і бандерівський, сім кліток із солов’ями, навченими висвистувати мелодію «Ще не вмерла», три жаби…
- А жаби навіщо?
- Ритм відквакувати, - пояснила середня гаремниця. – Так би мовити наочно демонструвати вашу гармонію з первозданно-патріотичною українською природою!
- Там ще Біляш казав про якусь ідею щодо ночівлі на кладовищі…
- Ага, - відказала молодша гаремниця. – Спочатку треба буде вигнати привид НКВДіста свяченою горілкою, а потім з’явиться дух Тараса Шевченка і напророчить, що ви станете Президентом! Ось карта, це під Києвом уже буде…
- Тю, Шевченко ж не там похований! – згадав Артеміхін, але подумав, що про це мало хто задумається, а брехня тим вірогідніша, чим нахабніша. – Добре. А хто буде привидом Тараса Григоровича?
- Колька Бордюр: в нього лисина і вуса, як положено…
- Тоді простеж, щоб коли буде пророчити мені про моє Президентство, то не забув сказати, що то можливо тільки після другого терміну чинного…
- Та навіщо відкладувати? – здивувалася наймолодша. – І так два роки чекати тих виборів! А тут – після другого строку… Хочу стати першою леді негайно!
- І я! І я! І я! – навперебій запищали гаремниці. Старша навіть запустила пальці у коси наймолодшої, щоб не лізла поперед мамки в пекло.
- Цить! – гаркнув на них Артеміхін. – Це добре, що ви у мене вірите, і знайте, що буде по вірі вашій… Але озвучувати наші плани назагал – рано! Уявіть, що зі мною зробить навіть не Президент, а наш партєйний вождь Тягнибакс, якщо дізнається, що я збираюся виграти вибори замість нього?
- Ой, - сплеснула долонями наймолодша. – Уб’є?!
- Трахне, - цинічно зітхнула старша.
- Якщо Колька слова не переплутає – то не трахне, - заспокоїв Артеміхін. Але згадав, як Колька кричав на камеру, що не дебіл, почухав потилицю і тихо сказав гаремницям. – Але… чисто про всяк випадок… Ви ж таки покладіть мені гандонів, добре? І вазеліну баночку…
Він знову подивився на монітор ноутбука, зітхнув і вимкнув його.
- Візьму в машину, як у похід піду, дорогою щось придумаю, - подумав він і додав уголос, звертаючись до гаремниць. - Оголошую ніч прощання перед моїм пішим походом на… На що Бог дасть. Все, всім в койку!
«Преміям вони моїм заздрять, скотиняки! А нічо, що я аліменти зразу трьом виплачую і четверта на підході? А вони ж усі можна сказати колишні дружини почесного учасника АТО, мають право на пільги! Довелося на роботу взяти. Всіх. Уявляєте, в яких я умовах тепер працюю?».
Артеміхін зупинився, перевів погляд на гарем, потім на написане. Уява вже намалювала здивовану відповідь Президента: «А чим ти думав, коли в гречку стрибав?!.. Про урожай чи про міський бюджет?!!!»
- Не зрозуміє бізнесмен гусара, - зітхнув Артеміхін і стер набраний текст.
У кутку щось брязнуло металом. Одна з молодих впустила з рук банку тушонки. Семен глянув на наплечника – той з верхом був набитий бляшанками.
- Нахріна? – спитав він. – Тут же під сто кіло! Хочете, щоб я впав на третьому кроці і всрався?
- Так а їстоньки ж вам треба! – сплеснула руками старша.
- Не тушонку ж, - скривився Артеміхін. – Пацани джипом слідом поїдуть, шашликів насмажать, пивка холодного подадуть… Краще ковдру запхни, щоб наплечник видавався повним, а нести було легко. Отак…
«Не дають працювати, - почав він по новій набирати листа Президенту. – На сесії не ходять, вимагають аудит провести. А аудит мені не можна, бо тоді…»
Артеміхін задумався. Не писати ж, що бюджетні замовлення на все, що можна, він щедро роздавав фірмам однопартійців і не за красиві очі їхніх дружин?
- Ще ділитися змусять, - пробурмотів мер і стер написане. Відчувши творчий ступор, вирішив змінити тему і присікався до старшої.
- А телебачення буде?
- Буде, віче ж відзняли, половину народу комп’ютерною графікою домалювали – Голлівуд відпочиває! – відказала та. – А тут, значить, навпаки, обріжуть усе зайве.
- Що обріжуть? – тривожно засувався в кріслі мер.
- Ну, джип супроводу і джип, в якому ви будете їхати між зйомками пішої ходи, - пояснила старша. – Цього ніхто не побачить, не переживайте.
- А вихід місцевого населення стрічних міст і сел з короваями і у вишиванках?
- Все домовлено, будуть! Трохи місцевих алкашів мобілізуємо для масовки, а основний склад - бригаду артистів нашого будинку культури -повезе окремий автобус, вони на годину раніше рухатимуться, щоб усе по графіку.
- А ранкове співання гімну у моєму таборі і підйом прапора?
- Дві вудки, два прапора – державний і бандерівський, сім кліток із солов’ями, навченими висвистувати мелодію «Ще не вмерла», три жаби…
- А жаби навіщо?
- Ритм відквакувати, - пояснила середня гаремниця. – Так би мовити наочно демонструвати вашу гармонію з первозданно-патріотичною українською природою!
- Там ще Біляш казав про якусь ідею щодо ночівлі на кладовищі…
- Ага, - відказала молодша гаремниця. – Спочатку треба буде вигнати привид НКВДіста свяченою горілкою, а потім з’явиться дух Тараса Шевченка і напророчить, що ви станете Президентом! Ось карта, це під Києвом уже буде…
- Тю, Шевченко ж не там похований! – згадав Артеміхін, але подумав, що про це мало хто задумається, а брехня тим вірогідніша, чим нахабніша. – Добре. А хто буде привидом Тараса Григоровича?
- Колька Бордюр: в нього лисина і вуса, як положено…
- Тоді простеж, щоб коли буде пророчити мені про моє Президентство, то не забув сказати, що то можливо тільки після другого терміну чинного…
- Та навіщо відкладувати? – здивувалася наймолодша. – І так два роки чекати тих виборів! А тут – після другого строку… Хочу стати першою леді негайно!
- І я! І я! І я! – навперебій запищали гаремниці. Старша навіть запустила пальці у коси наймолодшої, щоб не лізла поперед мамки в пекло.
- Цить! – гаркнув на них Артеміхін. – Це добре, що ви у мене вірите, і знайте, що буде по вірі вашій… Але озвучувати наші плани назагал – рано! Уявіть, що зі мною зробить навіть не Президент, а наш партєйний вождь Тягнибакс, якщо дізнається, що я збираюся виграти вибори замість нього?
- Ой, - сплеснула долонями наймолодша. – Уб’є?!
- Трахне, - цинічно зітхнула старша.
- Якщо Колька слова не переплутає – то не трахне, - заспокоїв Артеміхін. Але згадав, як Колька кричав на камеру, що не дебіл, почухав потилицю і тихо сказав гаремницям. – Але… чисто про всяк випадок… Ви ж таки покладіть мені гандонів, добре? І вазеліну баночку…
Він знову подивився на монітор ноутбука, зітхнув і вимкнув його.
- Візьму в машину, як у похід піду, дорогою щось придумаю, - подумав він і додав уголос, звертаючись до гаремниць. - Оголошую ніч прощання перед моїм пішим походом на… На що Бог дасть. Все, всім в койку!
Поданий текст не передавався Адміністрації Президента
Немає коментарів:
Дописати коментар