Степан Бандера як впливова історична особистість сформувався завдяки реалізації одного з найбільш успішних українських суспільних проектів ХХ століття – ОУН, основними цілями якого були відновлення незалежності та усвідомлення народу необхідності власної держави, відсутність якої стала основною причиною поразки визвольних змагань 1917–1921 рр. Однак постать С. Бандери й надалі залишається міфологізованою. На сході України, не кажучи вже про Росію, Ізраїль, Німеччину, Польщу, Провідника ОУН знають лише як фанатичного терориста й лідера, котрий застосовував будь-які методи для досягнення політичних цілей. Постать Бандера повернулася в незалежну Україну в 1991 р. й одразу ж опинилася в епіцентрі боротьби, як успішний символ українського визвольного руху та неодноразово використовується в політичному протистоянні різними партіями й рухами. реценз
Оцінка діяльності Бандери – свідчення зрілості України як держави, яка, вибудовуючи власну систему цінностей, сама вирішує, яких героїв їй шанувати і яке майбутнє їй творити.Однією з найменш вивчених постатей визвольного руху, як не дивно, залишається й досі Провідник ОУН Степан Бандера. Його життєвий шлях не здобув під сучасну пору належної уваги з боку істориків в незалежній Україні. Особі цього діяча присвячено багато праць (в основному публіцистичні твори, невеликі статті та енциклопедичні довідки), але зробити належний аналіз його діяльності та визначити його місце в історії українська історична наука ще не спромоглася. Сучасним дослідникам належить дати ґрунтовну оцінку С. Бандері як людині, політику, теоретикові й інтерпретатору націоналістичної ідеології, організаторові й лідеру ОУН 1930–1959 рр.
Видані дослідження, книги про життя і діяльності С. Бандери в 1960-2021 рр., присвячені в більшості історії націоналістичного руху і його ідеології загалом. В залежності, де вони видавалися й кон’юнктури ринку (Україна, Польща, Росія, Німеччина) та світоглядно-політичних позиції авторів Провідник ОУН повстає в ракурсі від національного героя до воєнно-кримінального злочинця.
Політичний портрет Провідника ОУН С. Бандери й очолюваного ним руху стала об’єктом дослідження і захищеною у 2012 р. дисертацією польсько-німецького історика Гжегожа Россолінського-Лібе. Вказана робота була виконана завдяки підтримці та допомозі Фундації Герби Генкель, університету Альберти, Німецького Інституту у Варшаві та інших установ, які підтримують вивчення проблематики Голокосту. Згодом вона вийшла англійською мовою «Stepan Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist: Fascism, Genocide, and Cult. Stuttgart: Ibidem Press, 2014. 652 pp.». Автор книги свідомо вибрав методологію найяскравіших зразків «критики українського буржуазного націоналізму». Трактування Бандери іде за старим, добре перевіреним пропагандистами радянським лекалом – «під Леніним розуміємо партію, а під партією Леніна...». Варто відзначити, що інтерпретація сучасних подій і теоретичних напрацювань відносно Степана Бандери, українського націоналізму, за дуже «дивним» збігом тотожні російській інформаційній пропаганді до 24.02.2022 р. (напр. оцінці війни на Сході України, «громадянського конфлікту на Донбасі», «фашистського» вітання Слава Україні! Героям слава!, діяльності сучасних націоналістичних організації та партій тощо).
Дослідник не зумів вписати постать Провідника ОУН в контекст історичних подій і реалій тих часів, а натомість прямолінійно й схематично висвітлив його біографію з сучасних крайнє ліво-ліберальних світоглядних позиції, тим самим поповнивши лави викривачів «злочинів українських фашистів». Методологія дослідження не опирається на принципах історизму, верифікації та авторської об’єктивності. Читаючи текст виникає враження, що в дослідника забагато емоцій щодо С. Бандери й українських націоналістів, передусім, негативних (напр. автор в дидикації до книги, окрім своїх рідних, присвячує також «пам’яті цивільних, убитих українськими націоналістами»). Власне емоцій забагато, а подачі об’єктивного фактажу від усіх учасників конфлікту, сумлінного аналізу контексту подій, дискусії і висновків замало. Авторові варто було би зосередитися на класичній схемі написання біографічних праць – уважно вивчивши особисту інформацію про Степана Бандеру, його вподобання в літературі, мистецтві, спорті, їжі, його родину, соратників і кожен з читачів мав можливість зробити свій висновок про цю історичну постать і очолюваний ним національно-визвольний рух.
Варто відзначити, що дослідник ретельно опрацював на 2010 рік наявну літературу та спогади очевидців, джерельну базу і документи з українських, російських, польських та німецьких архівів. Однак у перевиданні з англійської версії 2014 р. на польську мову 2018 р. та в 2021 р. на українську і російську мови жодної нової літератури і джерел, яких появилося значна кількість, не було опрацьовано й залучено. Відповідно в цих трьох виданнях по 652, 902, 624 сторінок тексту постаті Бандери реально присвячено 30%, а решту – історії українського націоналістичного руху та його ідеології. При цьому, дослідник доклав усіх зусиль аби «виколупати» з будь-яких творів чи дій людей, котрі належали до ОУН чи симпатизували націоналізму, зерна антисемітизму, фашизму, расизму, геноцидів, тероризму, етнічних чисток, ксенофобії. Тобто, науковець пропонує читачам викривлений образ Провідника ОУН і націоналістичного руху, зображуючи його у винятково чорних тонах та підкреслює його злочинну суть. Автор безапеляційно і без наведення реальних, перевірених фактів стверджує, що юний Бандера культивував фашизм, расизм і антисемітизм. Однак детально родинне, шкільне, студентське оточення, підготовку й навчання в Пласті, Стрийській гімназії і Львівській політехніці, в яких формувався світогляд майбутнього Провідника не відображено.
Складається враження, що дослідник свідомо зводить основну діяльність Бандери, ОУН, УПА до винищення євреїв, геноциду поляків і вбивств нелояльних українців. Тобто, намагався переконати читачів, що основною метою українського націоналістичного руху загалом і Бандери, зокрема, було насильство заради насильства. Автор зайняв позицію щодо С. Бандери суворого прокурора, який має наперед підготовлений обвинувальний вирок та висуває морально-етичну, юридичну і політичну відповідальність за «злочини українських націоналістів/фашистів». Він не визнає право націоналістичного руху на статус визвольного чи антиколоніального, а відтак всю масштабну і багатовимірну боротьбу вважає тероризмом, етнічними чистками і геноцидом. Дослідник свідомо змішує і додає до теми-постаті С. Бандери: діяльність Українського центрального комітету (УЦК) і проф. В. Кубіойовича; формування 14 дивізії Ваффен-СС Галичина і знищення польського села Гути Пеняцької на Львівщині; створення української допоміжної поліції і її участі в Голокості; використання підрозділами УПА тактики винищення нацистами євреїв і поляків; співпрацю націоналістів з іноземними спецслужбами; сакральне число польських жертв в другій українсько-польській війні у 100 тисяч; допомогу ОУН-б нацистам щодо розстрілів львівських професорів 1941 р.; сфальсифікованого КГБ «життєпису Ярослава Стецька» тощо. Також свідомо маніпулює фактами і підбирає під власні гіпотези потрібний матеріал. Описуючи «темну сторону» Бандери, автор зовсім обминає «світлу» і не вказує, що доброго зробив Провідник ОУН!?
Виходячи з тексту книги Степан Бандера був ледь чи не головним колаборантом та помічником Гітлера в Україні. При цьому інформація про антинацистську боротьбу ОУН і УПА, його арешт, ув’язнення в концтаборі і вбивства багатьох рідних старанно ретушується. Дослідник без достеменних доказів приписує участь братів Бандер в єврейських погромах в околицях Калуша, Болехова літом 1941 р. Також автор повторює основні традиційні штампи-кліше про Бандеру, як терориста, тоталітарного лідера, колаборанта-фашиста, лише «порожнього» символа визвольної боротьби, сучасні ярлики про нібито запровадження культу Бандери в незалежній Україні, хрестоматійні напрацювання польської (Гжегож Мотика, Томаш Стриєк, Луцина Кулінська та ін.) та західної (Омер Бартов, Карел Беркофф, Джон-Пол Хімка, Френк Голчевскі, Дітер Поль, Франциска Брудер, Девід Марплс, Пер Андрес Рудлінг) історіографії.
Для вияснення всіх «білих плям і чорних тіней» особи Бандери потрібно відкриття документів усіх спеціальних архівів в Україні, Росії, Німеччини, Ватикану і української еміграції. Однак на це, мабуть, потрібно буде чимало десятиліть й самовідданої праці фахівців. До того про вказану постать можна лише висувати власні гіпотези та писати суб’єктивні рефлексії, перебуваючи під постійним ідеологічно-політичним тиском й перехресним вогнем дуже багатьох сторін конфліктів-воєн.
Безперечно, книга про Провідника ОУН польсько-німецького історика Г. Россолінського-Лібе (польський варіант «Rossoliński-Liebe G. Stepan Bandera: Życie i mit ukraińskiego nacjonalisty: Faszyzm, ludobójstwo, kult. Warszawa, 2018. 902 s.») надаватиме дискусіям нового спрямування, підніматиме старі й нові міфи, творитиме нові стереотипи. У свою чергу поляки, росіяни, євреї, чехи, німці та представники інших національностей й надалі активно будуть дискутують про його місце і роль в історії. На жаль зазначене дослідження не дає відповіді на основні запитання: чому більшість населення Західної України підтримали визвольний рух і його лідера Степана Бандеру; які фактори сприяли, що Провідник ОУН став й надалі лишається символом боротьби за незалежність для українців, які її пропагують та відстоюють зі зброєю в руках.
В цьому контексті варто виділити позицію видавця російського (672 ст., тираж 3000) і українського (624 ст., тираж 2000) перевидання даної книги Антона Пугача, власника видавництва Антропос-логос-фільм та відомого борця проти українізації прокату. 8 лютого 2022 р. він опублікував бандерофобську статтю «Тінь Провідника. Степан Бандера й ОУН: герої чи злочинці?» на сайті focus.ua. Напередодні військового вторгнення РФ А. Пугач викладає усі путінські пропагандистські наративи та заготовки ФСБ. І на останок про подвійні стандарти автора, замість висновків: «Останній Майдан – це що було, демократичний Євромайдан, чи частина української національної революції, прихованим двигуном якої були та залишаються модернізовані оунівські ідеї? Українці, здебільшого, і надалі будуть згодні з тим, щоб заплющувати очі на всі злочини проти людяності, скоєні послідовниками оунівського руху, а того факту, що «повстанці» боролися з радянською владою, буде, як і раніше, достатньо для того, щоб вважати їхніми героями?».
Безперечно, сучасні події та російсько-українська війна 2014-2022 рр., надаватимуть дискусіям нових імпульсів. В даній ситуації варто погодитися з понад десятилітніми висновками проф. Володимира Кулика, який обстоював «потребу збереження Бандери як символа паралельно до визнання суперечливих і непривабливих фактів з його біографії та з історії руху, ідеологом і прапором якого він був». В ситуації наростання постійної російської загрози в Україні відкидати «визнаний символ боротьби проти окупанта означає послабити український рух; за умов дискредитації й девальвації гнівного слова, Шевченка та Стуса мало – потрібні Бандера й Шухевич».
Постать Степана Бандери потрібно виводити з біло-чорних тіней, забронзовіння й подавати його погляди, вчинки та умови прийняття тих чи інших рішень в контексті історичних реалій, а не сучасних світоглядних позиції й цінностей. Спроби оцінити діяльність Степана Бандери свідчать про зрілість українців, їхнє прагнення при вибудові власної системи цінностей самим вирішувати, яких героїв шанувати і яке майбутнє вибирати. Для українців, які її пропагують та відстоюють державність зі зброєю в руках в сучасних умовах, Провідник ОУН і досі залишається найяскравішим символом визвольної боротьби за незалежність у ХХ столітті.
Немає коментарів:
Дописати коментар