Відвідування поетичного вечора Жадана мене вразило. Уявіть же ж, від самого метро я йшла в натовпі людей, котрі всі прямували в ДК КПІ. Черга на вході була така, ніби в мавзолеї торгували ковбасою. В залі вже не видно було ані жодного вільного місця, а люди все прибували і прибували, аж раптом вимкнули світло і у промені прожектора виник Жадан. Він був маленький, як блоха. Почав читати. І читав звичайно, без акторської подачі, без елементів хореографії і звукових ефектів. Вірші в Жадана глибокі й складні, здебільшого про смерть. І от уявіть собі, що вся ця купа людей слухала його, затамувавши подих, дві години поспіль. Щоправда, зачувши перший рядок знайомого вірша, всі оживлялися, заходилися аплодувати й висловлювати ентузіазм, так що Жадан потім вимушений був читати вірш спочатку, а якось навіть спитав, чи він нам не заважає. Коли ми занадто довго аплодували, він робив руками, як дирижер, котрий хоче, щоб оркестр замовк. В кінці йому двічі влаштовували овацію. Здається, довели до того, що в нього сів голос.
То я про що. Є в нас люди, є! Хочуть поезії, нах!
Немає коментарів:
Дописати коментар