пʼятниця, 13 листопада 2015 р.

Віталій Лотоцький що геройськи загинув під час прориву з Дебальцевого, навічно в образі постав на мармурі на фасаді своєї рідної школи у Тернополі…




Нинішня історія України постає перед нами у силі силенній меморіальних дошок героям що протягом останніх двох років з’явились на багатьох фасадах шкіл її величних просторів від Сходу до Заходу та від Півдня до Півночі. 12 листопада 2015 року ще одну мармурову скрижаль пам’яті відкрили у Тернополі на фасаді школи 22, у якій навчався мужній тернополянин.

Віталій Лотоцький був бійцем 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ЗС України, служив під Дебальцево. У боях був поранений, втратив ногу. Автомобіль із травмованими українськими бійцями розстріляли сепаратисти, Віталій загинув. Увесь військовий шлях Віталія колишнього десантника, а в цю війну гірського піхотинця це справжнє служіння воїна. Вихований на прикладах героїки складної та важкої історії України для таких постатей є одне визначення, визначення давньої шляхетської регули козацтва:  Душа – Богу, Життя – Україні, Честь та шабля – нікому. Мій побратим Василь Конько ближче знав його і завжди коли ми під час маршів до передової  бесідуємо в кабіні нашої машини про цю трикляту війну згадуємо про таких хлопців як Віталій. Для мене особисто він став впоряд таких історичних особистостей незламної волі як Богун, Нечай, Кричевський, Морозенко, Кривоніс звичайно Віталій не водив полки за собою. Він був молодшим командиром, але як і славетні полковники Війська Запорозького, шанував високо вояцьку честь та завжди піклувався про тих хто під його орудою, сиріч про воїнів що вірили йому як командирові. Так, його особистий бойовий послужний список звитяг, що тягнеться ще з миротворчої місії наших військ у Іраку, був таким що вважається за взірцевий в багатьох арміях світу. Недарма він був нагороджений урядовою нагородою Війська Польського за ту ж Іракську місію.  Заслуги Віталія та його підрозділу  у одному з останніх боїв під  Дебальцевим де був зупинений удар бронетанкового підрозділу противника фактично вже межах опорного пункту ще належно неоцінений (військові з бойовим досвідом знають що таке команда:- ворожі танки на позиціях… з права чи зліва…). Ціною свого важкого поранення він зупинив з допомогою протитанкового засобу могутню ворожу броньовану машину. Тяжко поранений, прооперований лікарями, при виході з Дебальцівського напів-котла (щоб не сказати на адресу наших горе стратегів дещо дошкульніше про операцію виходу військ з «дуги»…), потрапив у санітарній колоні в напрямку на Артемівськ під жорстке вогневе накриття противника і геройськи загинув. Думаю що з часом ми ще багато дізнаємось і про наших Дебальцівських героїв, і про тих хто несе відповідальність за не належне виконання плану операції виходу, і замовчування наших втрат як в людях так і в техніці.


































Наша волонтерська група «Схід та Захід єдині» досить інтенсивно працювала тоді в зимові лютневі дні 2015-го на Дебальцівському плацдармі та його флангових напрямках (читай попередні репортажі), ризикуючи неодноразово потрапити в оточення разом з бійцями. Тому для нас було справою честі взяти матеріальну участь у ініціативі та встановленні пам’ятної дошки Віталію Лотцькому бійцю, герою, побратиму…
Про сам перебіг встановлення меморіальної дошки Тернопільська телекомпанія TV-4 показала відео-сюжет, тому далі словами моїх колег телевізійників…
«На подвір’ї  22-ї школи Тернополя – дружна шкільна родина. Ці малюки ніколи не знали Віталія Лотоцького, який теж навчався тут. Про бійця 128-ї бригади, який загинув на Сході та став героєм, їм нагадуватиме меморіальна дошка на шкільному фасаді.
– 29 років тому я його привела під стіни цієї школи маленьким. Дякуючи вчительському колективу, вчителям, діятм, а потім він пішов в армію,а потім в інститут. І де би він не працював, він завжди старався бути гідним сином своєї України. Не зважаючи на те, що я була у нього одна. Залишивши маленьку донечку, 11 років, і я залишилася, – пригадує мама Віталія Лотоцького Галина Станіславівна.
В стінах цієї школи, каже Галина Станіславівна, її Віталіка виховали патріотом України, навчили бути чесним, справедливим та працьовитим. Не задумуючись, коли покликали, він пішов в армію, служив миротворцем в Іраку. А коли в Україні оголосили мобілізацію – став на захист своєї батьківщини.
– А тепер, коли його позвали, він знову пішов. Не дивлячись на те, як я його не просила, і всі просили. Але він сказав: мамо, хто як не я.
Для волонетра Василя Конька Віталій Лотоцький став побратимом.
– Я йому вдячний, я винен йому. Тут дуже багато маленьких дітей. Але ця людина спасла мені і моєму побратиму життя. Прикриваючи своєю БМП, він вивів нашу волонтерську групу з-під обстрілу.
Віталій не мав би загинути. Він був поранений, та все ж мав шанс на життя.
– Прикриваючи собою свій підрозділ на блокпосту «Балу», знищивши ворожий танк, він був тяжко поранений. Його привезли на «Поляну» – це дислокація 128-ї бригади перед  Дебальцево, де він був прооперований, втративши ліву ногу. Здавалось би все, додому, до рідних. Але ні. Ворожі кулі настигли його, коли його везли пораненого в місто Артемівськ.
– Колись настане той час, коли відкриються карти і ми взнаємо, як ця війна розпочалася, чому був цей Дебальцівський котел, і як загинув наш Віталік. Особливо я б хотіла знати, хто віддав наказ стріляти в поранених бійців, які їхали в машині. Я хочу сказати, вам діточки коли ви йдете ранком в школу, щоб ви пам’ятали, що є люди, які.. що хтось віддав життя. І щоб ви були достойні. Тому що Віталік був такий самий як ви, – говорить родичка Віталія Лотоцького Наталя Мочула.
– Тепер на його подвигах, на його прикладі будуть вчитися любові до держави сьогоднішні учні і прийджешні покоління. Вся громада міста Тернополя висловлює слова вдячності матері Віталія. рішенням сесії міської ради Віталій Лотоцький, як і решта тернопільських хлопців, які загинули в зоні АТО, отримали звання “Почесний мешканець міста Тернопіль”, – каже міський голова Тернополя Сергій Надал.»
На завершення хотілось би знову згадати слова давньої шляхетсько-козацької регули: Душа – Богу, Життя – Україні, Честь та шабля – нікому, саме так жив так загинув наш земляк Віталій Лотоцький, Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (посмертно), пам’ятаймо його таким !
Слава Україні та її Героям !

Ігор Крочак, прес-секретар волонтерської групи ГО «Схід та Захід єдині»
(фото автора)

P.S. Щодо 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Туркестансько-Закарпатської двічі Червонопрапорної бригади, легендарної в багатьох війнах, то за 2015 рік до відзнак частини додались і сучасні українські-Бойовий Прапор (вручений на День Незалежності України у її столиці), за важкі бої під Дабальцевим. Часточка в цій бригадній відзнаці і ціна життя нашого земляка та героя…


13 листопада 2015 року

Немає коментарів:

Дописати коментар