вівторок, 7 квітня 2015 р.

Архиєпископ Ігор Ісіченко: Постріли в спину


Вже понад рік Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви живе за умов гібридної війни. Щомиті ми пам’ятаємо: за кілька десятків кілометрів стоять ворожі танки, готові увірватися в Харків. Наші активні парафіяни готуються до діяльності в підпіллі, до партизанської боротьби. Вже втрачена парафія Всіх святих землі Української в Красному Лучі, що опинилася на окупованій території. Будні громад складають збирання коштів, закупівля одягу, продуктів, нелетальної техніки, перевезення допомоги на фронт. І, звичайно, молитва за перемогу.


А тим часом на нашій землі лунають вибухи, гинуть люди. Ось і цієї ночі в самісінькому центрі Харкова підірвали стелу під щоглою з синьо-жовтим прапором. Східноукраїнськими містами й селами блукають найманці, агітуючи за Путіна й «Новоросію». Діють диверсійні групи. Немає жодного серед нас, хто б не відчував повсякчасної небезпеки, постійного психологічного тиску. Один за одним відходять у інший світ наші літні земляки, не витримавши навантаження.



За цих умов особливо гостро відчуваєш потребу християнської єдности. Єдности всіх тих, хто любов до ближнього розуміє в дусі Євангелія, а не агітаційних відеосюжетів московського телебачення. Не випадково цієї зими в Харкові відбулися не зауважені пресою виняткові екуменічні богослужіння в кафедральних храмах усіх конфесій – УГКЦ, УАПЦ, РКЦ, УПЦ КП (перелічую в порядку черговости відправ), де спільно молилися всі чотири єпископи. За винятком владик Московського Патріярхату...

Прагнучи розвинути ці тенденції, з мрією про єдність, здатну зберегти право кожного на власну ідентичність, харківський єпархіяльний собор шість днів тому звернувся до єпископату УГКЦ з проханням порадити шляхи до досягнення такої єдности. І тоді залунали постріли. Ні, не з Москви, не з диверсантської зброї. Стріляли свої – автокефалісти, обурені кроками, що руйнують стіну недовіри, зведену в Галичині між земляками наприкінці ХХ ст.

Постріл словом також убиває. Убиває фізично, провокуючи серцеві напади чи спазми судин. Убиває морально, штовхаючи до зради. Самозвані «вболівальники» за Харківсько-Полтавську єпархію не можуть ані повернути назад перебіг подій, ні збудувати щось рівноцінне унікальній за своєю стійкістю й кретивністю східноукраїнській єпархії, котра одна єдина трималася ці 15 років на засадах статуту УАПЦ й заповіту Патріярха Димитрія. Але вони можуть зруйнувати – і самозречено руйнують, поширюючи плітки, надсилаючи образливі листи, захлинаючись в істериці біля телефону.

Один мудрий чоловік застеріг мене, що людина, яка найбільш ворожа ухвалам Харківсько-Полтавської єпархії про зближення з УГКЦ – патріярх Кирил (Гундяєв). Це ж він і його підопічні зверталися до зарубіжних церков з твердженням, ніби на Донбасі війна йде між православними з одного боку та «католиками, уніятами й розкольниками» з іншого. Це московські можновладці прагнуть протиставити нас один одному й заохочують православних стріляти в католиків. Тепер же, в ці постові дні, залунали й постріли з іншого боку. Невже ті, хто хапаються за телефонну слухавку, аби вилити потоки жовчі на наших отців і братчиків, не відчувають, чия рука вкладає в їхню зброю набої? Набої слова, що вбиває.

Немає коментарів:

Дописати коментар