середа, 1 квітня 2015 р.

«Своїм хлопцям я сказав забути за таке слово як ротація, і пам'ятати слово перемога…»





           Інтерв'ю з другом «Ольжичом», який є одним з командирів у курені УНСО (54-ОРБ). Людини яка з 90-х років минулого століття поклала свої помисли і дію служінню Українській ідеї, має бойовий досвід який здобув ще до початку Україно-Російської війни 2014-2015рр., «АТО».

  (54-ОРБ, окремий гвардійський розвідувальний батальйон  Збройних України, що має славні традиції часів Другої світової війни, власна назва цього розвідбату горда – Прутсько-Померанський орденів Олександра Невського, Богдана Хмельницького 3-го ступеня та Михайла Кутузова , його підрозділи перебувають на різних ділянках фронту в зоні «АТО», але нового дихання йому надає саме добровольчий контингент УНСО)


Друже «Ольжич» пройшов вже певний період відколи ви прибули на фронт, що можеш сказати як пройшла адаптація підрозділу на бойовій лінії як входили в роботу:

Що можна сказати, якась частина проходила адаптацію до війни, так як вона собі її уявляла. І так як в неї склались стереотипи завдяки телебаченню та документальним фільмам. Ще якась частина уявляла цю війну взагалі по іншому, а є якийсь відсоток що має реальні військові поняття та загально національні цілі в цій війні. Не будемо зараз судити правильні вони чи ні головне що вони праведні. Ворог ступив на нашу землю і йому треба дати відсіч. Звичайно що не всіх одразу зрозумієш, я маю на увазі бійців, тому і є певний період злагодження, і входження в бойову роботу. Хтось бив себе в груди як сильний патріот, хтось себе вважав людиною готовою на героїчні вчинки. А ця війна затяжна і складна, передусім це важка, важка робота. Кожного дня ти встаєш і робиш цю складну роботу. Можливо у якихось батальйонах міліції трохи простіше, а у підрозділах які безпосередньо знаходяться на передовій все набагато важче. Ротації стаціонарних підрозділів міліції, хто місяць хто два, які знаходяться зоні АТО, мають межові часові рамки їм трохи легше, вони розраховують свої сили. Підрозділи ЗСУ і інші що довгий час знаходяться на передовій, не мають таких частих ротацій та можливостей. Зрозуміло що це психологічно важче. Для такої важкої фронтової роботи підходять безумовно старші виваженіші люди, або з молодших ті кому це дуже, дуже подобається. Своїм хлопцям я сказав забути за таке слово як ротація, і пам'ятати слово перемога. Досить просто бути в великому місті на дислокації і періодично виїжджати на позиції, я не маю конкретно когось на увазі, з підрозділів, але таке є –для бійців тих підрозділів усі переваги великого міста. Піца, передачі від рідних, кафе, дівчата ну –якась там караульна служба. В нас це трошки по іншому ми постійно на позиціях, постійно в напрузі, часто дивимось на противника через приціли. Чесно кажучи не кожен готовий до такого, тому час від часу даємо можливість хлопцям трошки відпочити. Психологічно, морально. Фізично це важко, якщо не давати цих легких спочинків то може появитись панічний страх, заторможеність реакції,  апатія. Це нормально, людський організм має певні межі і підготовленість, тому вміння командира це все вчасно підмітити та зробити висновки. Тоді, коли ти вміло керуєш, замінюєш вчасно людей на «передку», підрозділ завжди боєготовий. З хлопцями що відпочинуть і стануть в норму завжди потім приємно спілкуватись, більш неприємним є спілкування з тими хто за наш рахунок хотів вирішити свої питання стати «Учасником АТО», отримати землю і як «декламують російські ЗМІ: получить два раба» (сміється…авт.), та інші префеніції, пільги тощо. Справа в тому що мій особистий військовий досвід, а можливо вдача в мене така, я вважаю що: – на війні не заробиш.

Друже «Ольжич» в розрізі вищесказаного, специфічної і важкої служби і іншого. Проблема комплектації підрозділу висококласними спеціалістами: кулеметниками, снайперами, саперами, молодшими командирами. Часто густо коли я спілкувався з сержантами, солдатами які брали участь в реальних бойових діях (під Чернухіним, Дебальцевим) виринала в розмовах така проблема: на посаді числиться та чи інша людина, по пораненню вона на довготривкій реабілітації (можливо з інших причин відсутня в частині), взяти іншу на її посаду не є можливим. Хоча такий спеціаліст є тут же, в підрозділі. Як вирішуються кадрові питання такого плану ?

Дійсно є така проблема, є такі поняття як ВОС (військово-облікова спеціальність) і зрозуміло що штати підрозділів заповнюються згідно структури затвердженої генеральним штабом. Я наведу приклад який мав місце на етапі формування. Коли нам дали штат нової роти там не передбачався санітарний інструктор. Які ми зробили висновки: – санінструктор потрібен ? Звичайно що потрібен, от ми записали зв'язківця, в нього були знання і підготовка. Після того як ввели у штат дійсно посаду санітарного інструктора ми вже не могли відіграти ситуацію назад. Тобто взяти додаткову людину, от такий то заформалізований момент. Цей формалізм несе шкоду справі загальній, у військовому будівництві щось потрібно міняти. В мирний час можливо потрібне довше вивчення  і коректива, а відповідно до вимог воєнного часу все потрібно робити швидко, штатну структурну видозміну підрозділів в тому числі. Чи ще один приклад формалістики це не конкретно нашої частини стосується, але таке мало місце. Один з командирів рот рішуче і прекрасно спрацював в тактичній ситуації. Він стройовою частиною був представлений до нагороди, через певний проміжок часу він командуючи підрозділом в схожій ситуації  знову проявляє себе як вправний командир. Виконує з честю завдання, а до нагороди другої представити не можуть. Та нагорода за черговістю дається раз в три роки –то що йому в атаку ходити раз в три роки. Багато абсурдного формалізму, це також потрібно переглядати. Можливо в мирний час коли ЗС України не воювали, за виключенням виконання миротворчих місій, такий раціональний бюрократизм був потрібен, щоби у певної кількості полковників і генералів було менше незаслужених нагород, зараз ситуація інша –ми воюєм за Україну і на рідній землі.








 Для формування підрозділу нам потрібна була певна кількість людей з офіцерськими військовими званнями (командири взводів і ін..авт.) доводилось брати людей за рекомендаціями друзів, або ще їхніх друзів, і таке інше. Зараз ці люди отримали що хотіли: статус учасника, пільги – службова ретельність в них трохи зменшилась. Натомість є хороші заступники сержанти, та навіть рядові бійці я маю на увазі УНСОвців, та й не тільки, що прийшли в підрозділ добровольцями. Все своє попереднє життя в організації вони готувались до війни – працювали над собою, займались самоосвітою, дехто має цивільну вищу освіту і зараз по військовим знанням і вмінням  перевершує декого з штатних командирів, а поставити їх на посади не можу, ВОС не дозволяє.

Чи не вважаєш ти друже «Ольжич», що для таких виключень з правил, хороших воїнів з цивільними дипломами чи без них, потрібно терміново робити при військових ВУЗах прискорені курси. По закінчені присвоювати молодших лейтенантів і становити на посади. Один мій знайомий під Чернухіно казав: – Мотивований практик, краще немотивованого кадрового…  


Згоден, притримуюсь тієї думки що і ти. Хороший сержант, і молодший командир тактичного рівня не потребує академічного базису, він передовсім є практиком. Тим паче розвідувальні підрозділи мають свою специфіку, практика і досвід тут дуже важливі. Різноплановість знань і вмінь, та ініціатива тут тільки допомагають, а тупа уставна формалістика тільки шкодить. Я не маю на увазі нехтування Бойових статутів, статути писались для того щоб їх виконувати та «гібридна війна» вносить багато «новомодніх штук» у бойовій і не бойовій сфері активації протистояння, які не прописані поки що на жаль нашими Бойовими статутами. Отож молода людина що творчо працювала над своїми лідерськими якостями в організації на кшталт нашої (УНСО, авт..) краще засвоює досвід сучасної війни чим той хто переобтяжений постулатами часів Другої світової чи Афганської війни, що вкладені в базис військової освіти. Знову ж таки серед кадрових військових багато талановитих і хороших командирів на тактичному рівні, що також вдосконалюються відповідно до нинішніх умов ведення бойових операцій.
 Можливо у цій війні зародиться прообраз потужної, мобільної, практичної і раціональної Української Армії, як ми з тобою її уявляємо. Про яку мріяли наші побратими УНСОвці що гинули, та по крупинках збирали бойовий досвід в локальних конфліктах на теренах колишнього СРСР і подекуди інде… Та і не тільки ми, усі кращі розуми патріотів України дотичні до військових знань, розуміють Збройні Сили мають бути іншими – реформованими. Це запорука наших майбутніх перемог, і становлення Української Держави у такому недоброзичливому сусідському розташуванні. Все суспільство має замислитись над цим, по суті зараз ми маємо добре організований «партизанський загін», але це ще не ті Збройні Сили які нам потрібні. Та зрештою рік назад у 2014-му ми і таких не мали.
   І волонтерський рух, який є неврахованим нашим противником фактором, у цій війні: та і багато чого іншого вказують що ми на правильному шляху. Перемога все одно буде за нами інакше бути  не може… (далі буде)


 Розмову вів Ігор Крочак, військовий історик і ветеран УНСО.

P.S. Матеріал записувався для майбутнього видання «Фронтові нотатки волонтера і журналіста», можливо і для видання про історію УНСО. Публікується перша частина і в скороченому вигляді. Згодом також вашій увазі запропоную матеріали-бесіди з бійцями, командирами, волонтерами, УНСОвцями: друг Петро Пепа, «Св'ятий», Марічка Подибайло (дівоче прізвище Плескун-тернополянка зараз в Маріуполі) і багато інших що записані мною на фронті поблизу Маріуполя і в інших містах.


Немає коментарів:

Дописати коментар