понеділок, 13 квітня 2015 р.

СВІЙ- ЧУЖИЙ: попробуй вгадати

Звичайна приміська київська маршрутка (це я вчора поверталася з відвідин Коханого в«учебці»).
Поруч став хлопець, ровесник мого чоловіка. Вдягнений гарно, але – трохи масне волосся,зібране позаду в дівчачий «кінський хвіст»... Ффу!.. було, скажімо так, трохи неприємно... Але на відміну від тутешніх пересічних маршруточних пасажирів,пахнув гарним чоловічим парфумом. І пальці на поручнях – витончені такі, акуратні аж занадто.

...А мені передочима ще стояли руки мого чоловіка. Ще два місяці тому у нього були такі самічистенькі гарні пальці тернопільського комп’ютерника-ІТ-шника. А зараз вони у великихі дрібних зашкарублих чорних подряпинах. Від щоденних вправ зі зброєю. Подряпини– чорні; Милий каже: «Це зброярське мастило вже в’їлося, надовго». І пахнуть ці подряпини незвично, якось по-особливому. Не знаю – чому, але мені цей запах небридить.
...І так закортіло прямо в маршрутці взяти цього патлатого хлопа за його «кінський хвіст»,намотати на кулак і впечатати інтелігенцькою мордочкою в коліно! «Ти чому не постригся досі?! Всі справжні чоловіки України вже стрижені! І не в маршрутках їздять, а на броньовиках!
І тут побачила в нього з-під манжета сорочки на лівій руці вовняний синьо-жовтий плетений браслетик. Сама в часи Майдану сотню таких виплела. Навіть оторопіла: чи не мій браслетик?..
Раптом чомусь самій перед собою соромно стало: а раптом цей хлопець – волонтер? Із тих волонтерів, які моєму чоловікові спорядження військове привозять?!
А я його збиралася – фейсом об коліно?!
...Ця війна змінила нас усіх так, що й не втелепаєш: де наші, а де – «не наші». Але я знаю точно: Бог, Доля і Життя розставлять усе на свої місця.

Київська Невістка

Немає коментарів:

Дописати коментар