понеділок, 23 лютого 2015 р.

Інформаційні операції

З перших днів російської агресії в Україні точаться розмови про потребу протидіяти Кремлеві не лише військово, але й інформаційно, адже атаки в медіапросторі не менш потужні, а їх вплив на обороноздатність країни, можливо, більший за деякі наземні операції.

Російські інформаційні операції – явище не нове. Москва вже не перший рік веде боротьбу на цьому полі з Україною і в попередні роки з нашого боку не було ніякої відповіді. І мова навіть не про контратаки, а блокування чужих нападів належним чином.
Створення «Мінправди» імені Юрія Стеця, мабуть, мало на меті вирішити проблему російської пропаганди та протидії їй, але наразі ніяких вагомих зрушень у цій сфері непомітно, що вкотре ставить під сумнів доцільність появи такого міністерства. Проте варто таки дати очільнику нового відомства ще трохи часу, хоч його уже й так надто багато втрачено. На деякі закиди та атаки з російського боку Україна мала відреагувати ще на початку війни, але цього не зробила і досі.
Трапляються випадки, коли наша країна опиняється у виграшній ситуації, але зовсім не вміє скористатися зі своєї переваги. Допускати такого не можна, тому варто терміново братися виправляти усі подібні помилки та прорахунки. Дещо можна змінити негайно, а на деякі інформаційні операції потрібен куди довший період.
Визначимо основні питання, прогалини та реперні точки у нашій інформаційній політиці, яким не приділяють достатньо уваги влада та волонтери.
У цьому випадку неможливо охопити всі сфери, проте спробуємо сфокусуватися на тих, котрі викликають особливе занепокоєння.
Проблеми та їх вирішення
Проблема. Керівник російського МЗС Сергій Лавров постійно вимагає в України надати докази російської військової присутності на нашій території. Державні інституції надають у відповідь якісь докази, але щоразу інші. Помітно, що вони не систематизовані.
Вирішення. Всі докази присутності російських військ на території України мають бути згруповані і систематизовані в одному місці і, головне, доступні світовим медіа. На сайті Міноборони, а ще краще МЗС, мають бути фото- та відеодокази російської військової агресії проти України: починаючи зброєю, яку використовує лише Росія, доповнюючи розшифровками записів СБУ і закінчуючи військовими квитками та відео з російськими вояками, котрі постійно «світяться» поруч із Захарченком, як нещодавно після обстрілу центру Донецька.
Це все варто ретельно перекласти багатьма світовими мовами. Владі достатньо буде кинути клич, і тисячі волонтерів відгукнуться на те, аби зайнятися перекладом усіх наявних матеріалів. Головне зробити потужний архів із величезною базою доказів, доступний у будь-якому куточку світу. Звісно, це зібрання неодмінно атакуватимуть російські хакери, що лиш додатково свідчитиме на нашу користь. Проте варто подбати про системи захисту від злому, кібератак та про альтернативні сервери для зберігання й доступу до інформації.
Такий самісінький архів має існувати щодо військових злочинів РФ та їхніх терористів, починаючи жахливими знищенням протестантської сім’ї у Слов’янську та жорстоким вбивством депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака і закінчуючи останніми обстрілами Маріуполя та Дебальцевого. Все це має чітко фіксуватися. Так само потрібно підраховувати збитки, котрі зазнає український бюджет, та ті, хто втратив своє житло через руйнування інфраструктури, інші матеріальні збитки. Росія муситиме за все це згодом заплатити.
Такі бази даних мають сповістити світові про те, що Україна рішуче налаштована і Росії доведеться відповісти за кожного вбитого чи покаліченого, за кожну зруйновану долю і за кожен окупований шматок нашої території.
Проблема. Світові медіа значну частину інформації про війну на Донбасі черпають із російських джерел, а фахівцями-експертами, що коментують події у західних медіа, часто є совєтологи чи дослідники Росії, котрі насправді мало компетентні у питанні України.
Вирішення. Журналістка «Голосу Америки» Мирослава Гонгадзе пропонує створити спеціальний стипендіальний фонд для журналістів, котрі хочуть писати про Україну, аби вони могли отримувати ґранти на приїзд та проживання в Україні на час створення своїх матеріалів. Таким чином редакції світових медіа, котрі не можуть собі дозволити оплачувати спеціальних кореспондентів у Києві, але мають офіси в Москві, отримуватимуть інформацію від своїх журналістів в Україні, а не подаватимуть викривлену інформацію з Білокам’яної.
До цієї тези пані Гонгадзе варто додати, що Україні не завадив би й стипендіальний фонд чи програма, котра б лобіювала відкриття кафедр україністики у Західних університетах, які готували б фахівців з питань України, котрі могли б надалі ставати спікерами в іноземних ЗМІ та опонувати заангажованим та упередженим колегам, котрих путінська пропаганда часто видає за експертів.
Проблема. Майже цілковита відсутність інформації з українських медіа в інфополі Росії.  Все, що потрапляє у російський медіапростір, є надінтерпретованим російськими «колегами».
Вирішення. На жаль, українська влада починає діяти лише у тому випадку, коли Росія її у чомусь звинувачує. Така позиція є завідомо хибною. Україна поводиться так, ніби не веде ніякої війни з РФ і  досі залишається її партнером. Хоча насправді просто необхідно намагатися формувати порядок денний у світових та російських медіа, висуваючи щодо агресора цілком обґрунтовані та правдиві звинувачення.
В 2018 році в Росії має відбутися Чемпіонат світу (ЧС) з футболу. Зважаючи на пиху Путіна та анексію Криму після Олімпійських ігор у Сочі, РФ варто позбавити права на проведення Мундіалю. Для цього є ціла низка підстав, проте українська сторона, схоже, не дуже зацікавлена у цьому, адже ФФУ не лобіює такої постановки питання. Добиватися скасування права Росії бути господарем світової першості можна хоча б за незаконне включення кримських клубів до свого другого дивізіону. Правда, нещодавно РФ була змушена виключити команди окупованого півострова зі своєї ліги.
Ще одна підстава, аби позбавити Кремль ЧС, – расизм. Расистські вибрики російських футбольних фанатів – далеко не новина. Чого лиш варті інциденти з бананом та легендарними Роберто Карлосом, Джибрілем Сіссе та ін. чи майже будь-який матч, за участі північнокавказьких клубів.
Радник ФІФА з питань расизму Токіо Сексвейл уже заявив про можливість неучасті африканських країн у Чемпіонаті світу в Росії через небезпеку для футболістів.
Російські вболівальники також відомі своєю неадекватністю. Чого лиш варті їхні сутички з польською поліцією під час Євро-2012 та з фанатами інших клубів чи просто місцевими мешканцями під час матчів єврокубків.
Голова футбольної асоціації Англії Девід Бернштейн висловив думку, що російський ЧС варто бойкотувати. А президент німецької футбольної ліги Райнгард Раубальпригрозив виходом УЄФА зі складу ФІФА, у зв’язку із неналежним розслідуваннямкорупційного скандалу щодо отримання Росією та Катаром права на проведення ЧС – 2018 та 2022 відповідно – завдяки підкупу.
Ще одним чинником до позбавлення Росії права на Мундіаль є військова агресія проти України. Представник України при ЄС Костянтин Єлісєєв закликав Європу та світ відібрати у РФ Чемпіонат світу з футболу. В сумі усіх цих чинників назбирується більш ніж достатньо, аби відібрати світову першість у Білокам’яної.
Наразі Україна не педалює цього питання, а дарма. Якщо Росію й справді позбавлять ЧС – це буде неабияким ударом по самолюбству Володимира Путіна та його іміджу.
Проблема. Україна не користається з колотнечі між різними групами терористів, Кремлем та олігархами, що фінансують бойовиків.
Вирішення. Наприкінці минулого року Росія активно зайнялася знищенням непідконтрольних собі бойовиків. Вона діє точно за сценарієм, за яким більшовики використали Нестора Махна та інших анархістів, а потім знищили їх, коли ті виконали свою функцію у війні.
Те саме вже сталося із ватажками терористів Александром Бєдновим «Бетменом» та Євгенієм Іщенком «Малишем». Хоча й смерть останнього приписують українським спецслужбам, скоріш за все, це таки «рука Кремля», що розправляється з незгідними та надто ідейними бойовиками.
На черзі може опинитися голова бандитського формування «Національна казачья гвардія» Ніколай Козіцин, котрий нещодавно назвав керівництво фейкової ЛНР«ґвалтівниками та вбивцями». Не певен, що його та інших незгодних варто спробувати перетягнути на свій бік та використовувати супроти Росії, проте можна почергово вбивати клин між цими групами впливу. Просто гріх не скористатися з розбрату у стані агресора. Пасивне спостереження призведе лише до того, що путінські прихвосні ліквідують усіх, хто заважає, та встановлять цілковитий контроль над окупованими територіями.
США під час кампаній у Перській затоці активно використовували листівки.  Війська розкидали їх з літаків та вертольотів із закликами до цивільного населення та супротивника. Поміж іншого на таких листівках були звернення здаватися – у випадку, якщо вони пристануть на ці умови, армія США обіцяла їм недоторканість. Інформаційна війна – це не просто кіберпротистояння чи обмін ахінеєю у стилі Кісєльова, а й війна листівок також. Крім того, до переговорів активно долучатиметься розвідка.
Полковник СБУ та МВС у відставці Михайло Притула в ефірі «5 каналу» запропонувавкупувати у сепаратистів танки та іншу техніку. Зважаючи на те, що добра частина російських бойовиків-терористів на Донбасі приїхала туди, аби трохи підзаробити, то план цілком може вдатися. Крім того, олігархи могли би скинутися на кілька танків, адже викуповувати їх у п’яних солдатів фортуни в рази дешевше, ніж купувати нові.
Проблема. Потужність російської пропаганди у західному світі та майже цілковита відсутність інформації з українського боку. Russia Today – потужний гравець в інформаційному полі і, попри специфічність контенту, постійно здобуває нову аудиторію. ЄС та Америка наразі не дійшли згоди, як протистояти цій інформаційній заразі. Крім того, варто згадати й про велику кількість кремлівських тролів на закордонних інтернет-ресурсах під матеріалами, котрі висвітлюють інформацію про російсько-українську війну не з позиції РФ.
Вирішення. Ідея створення спільного інформаційного російськомовного телеканалу для країн ЄС та держав Східного партнерства є виправданою і нагальною. Україна, як ніхто інший, має лобіювати появу такого ЗМІ. Невдоволена реакція Росії лише підтверджує правильність цієї ідеї. І на справжню істерію перетвориться спроба країн Заходу позбавити ліцензій пропагандистські російські ресурси на своїх теренах.
У цім випадку Кремль однозначно натякатиме на те, що Європа та США самі порушують постулати свободи слова. І аби Захід не піддався на ці слова та внутрішні улюлюкання лібертаріанців, ультралівих та ультраправих симпатиків Путіна всередині своїх держав, Україна, країни Балтії, Польща та ін. зобов’язані донести до керівництва ЄС, що авторитарна держава, котра зневажає свободу слова у себе, не має права спекулювати на цій тематиці. Надання права голосу Росії в інформаційному просторі іншої країни має прирівнюватися до надання такого права терористам.
Проблема. Російські групи психологічних операцій займаються нагнітанням істерик в українському сегменті соціальних медіа. Вкиди відео, створення панічних настроїв, поширення гасел «нас зливають», «третій Майдан», антивладні та антимобілізаційні заклики.
Вирішення. 1. Створення інтернет-ресурсу, котрий гаситиме істерики у соцмережах, наприклад сторінку «СтопІстерика» чи щось подібне. Представники цього сайту (медійники та професіонали в різних галузях) відстежуватимуть панічні настрої та тренди у соціальних медіа та доступно пояснюватимуть ту чи іншу подію, її наслідки, а також, чому немає підстав панікувати з цього приводу.
2. Влада врешті має навчитися комунікувати з власним народом та чітко пояснювати свої кроки. Комунікація у цьому випадку аж ніяк не означає слізливих аматорських відеопроповідей, а чітке оповіщення населення. Відеозвернення в дусі аматорського театру діє лише на тих, хто не має уявлення, що насправді діється на фронті. Волонтерів та військових така методика дратує і відвертає від гаранта Конституції. А це головні союзники державної влади у війні з Росією.
«МінПравди» мало би зайнятися налагодженням цієї комунікації, котра доноситиме позицію президента та його команди до народу та чітко пояснюватиме її. Уже такі дії могли б хоч якось виправдати появу цього міністерства.
Проблема. Ретрансляція українського погляду на війну на аудиторію в Росії та окупованих нею територій.
Вирішення. Якщо питання щодо потреби провести інформаційну кампанію з населенням Росії залишається дискусійним, то суперечок щодо необхідності доносити українську позицію жителям окупованих територій фактично немає. Важко сказати, наскільки потужною є техніка військових і чи вдається їм передавати сигнал українських телерадіокомпаній на захоплені Росією регіони. Проте відновлення трансляції вітчизняних медіа є не єдиною можливістю комунікації з населенням окупованих територій.
У довгостроковій стратегії можна сподіватися також на повернення в Україну індустрії відеоігор. На жаль, влада не розуміє потенційних переваг від активного залучення творців такого продукту в нашу країну. І тут справа не лише у фінансовій вигоді, адже кіберспорт та геймінг  – це величезні бюджети, а й у можливості творити позитивний імідж держави за кордоном та деконструювати стереотипи про її історію завдяки появі тематичних продуктів. Культові «Козаки» – тому неабияке підтвердження.
Важливість усіх цих методів полягає у тім, що всі вони не містять брехні, а оперують лише фактами, бо основна перевага українців у війні з російським агресором полягає в тім, що правда на нашому боці.

Немає коментарів:

Дописати коментар