вівторок, 25 листопада 2014 р.

Сучасні економічні теорії та цивілізаційний вибір України

Тези доповіді на семінарі
«Методологія наукового пізнання»
26 листопада 2014 року

Юрій Миколайович Бажал
доктор економічних наук, професор
завідувач кафедри економічної теорії
Національного університету
«Києво-Могилянська академія»

Сучасні економічні теорії та цивілізаційний вибір України


Україна за 22 роки переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки намагалась виконати переважну більшість концептуальних положень «Вашингтонського консенсусу», але рік за роком втрачала свої конкурентні позиції і опинилась серед аутсайдерів економічного розвитку не тільки в масштабах всієї Європи, а й серед подібних європейських пост-соціалістичних країн. Згідно з останнім рейтингом «Доповіді про глобальну конкурентоспроможність» Всесвітнього економічного форуму в м. Давос (The Global Competitiveness Report 2014–2015)  за основним показником рівня економічного розвитку – ВВП на душу населення - Україна у 2013 році зайняла 91 місце з показником 3,9 тис. доларів США (за поточним курсом), що у 4,9 рази менше ніж в Естонії (19,0 тис.), у 3,8 раз менше ніж в Російській Федерації (14,8 тис.), у 3,4 рази менше ніж у Польщі та Угорщини (13,4 тис.). Всі ці країни у 1990 році були приблизно на одному рівні з Україною. Упродовж всього періоду ринкових трансформацій Україна все далі і далі катастрофічно віддалялась від названих країн-сусідів за рівнем добробуту громадян. Все це відбувалось на фоні постійних спроб виправити ситуацію через проведення певних постійно декларованих реформ: боротьба з корупцією, судова реформа, адміністративна реформа, прозорість урядування, дерегуляція бізнесу, енергозбереження тощо.
Сьогодні більшість експертів вважають, що названі невдачі пов’язані з не проведенням цих реформ. Проте залишаються відкритими питання: «Чи є достатніми ці реформи для забезпечення динамічного економічного розвитку?», «Чи не пов’язані невдачі у проведенні цих реформ з більш фундаментальними причинами ніж нібито відсутність політичної волі у керівництва країни?». Приклад Грузії показує, що навіть проведення зазначених реформ може не дати бажаного економічного результату: у недавній час реформаторське керівництво цієї країни зазнало нищівної поразки на демократичних виборах, показник ВВП на душу населення має рівень, нижчий за український. Все наведене свідчить про те, що для України зазначені реформи є необхідними, але вони не є достатніми. Наша країна потребує здійснення додаткових принципово нових реформ, які дозволять їй вийти на шлях динамічного економічного розвитку.
Що це за додаткові реформи? Це реформи динамічних країн, які за останні десятиріччя стрімко наблизились чи наближаються до розвинутих держав. Це реформи Фінляндії, Ірландії, Сінгапура, Південної Кореї, Тайваню, Ізраїлю, Словенії, Естонії та інших успішних країн. З позицій аксіоматики економічної теорії такі реформи можна назвати шумпетерівськими, бо їхнім стрижнем було створення умов для кардинального зростання інноваційної активності в суспільстві. Тому не дивно, що пріоритетними напрямами реформ тут були освіта, наука, інноваційна інфраструктура. Чому ж в Україні всі ці напрями не тільки не є пріоритетами, а по суті постійно розглядаються як бюджетний тягар, що фінансується за залишковим принципом? Мало хто дає собі раду, що глибинною причиною цього становища є панування у теоретичному світогляді наших державних керманичів та їхніх радників (включаючи іноземних) неокласичної ортодоксальної економічної теорії, так званого «мейнстріму». Остання відрізняється від вищезазначеної шумпетерівської парадигми.
Центральна контроверсійність гносеологічного бачення природи економічного розвитку у зазначених двох підходах пов’язана з різним поглядом на стан економічної системи, який повинен бути предметом і об’єктом, як самої теорії, так і практики. Й.Шумпетер назвав ці стани економічною «статикою» і «динамікою». Таке методологічне розмежування ніби звичайних станів існування будь-яких явищ буття в економічні теорії і практиці потребує різного категорійного апарату, окремі елементи якого часто виявляються не сумісними. Ілюстрацією може бути розуміння ролі головного фактору економічного зростання – продуктивності праці.
«Мейнстрім» розглядає роль цього фактору переважно у контексті зростання продуктивності при виробництві однорідних порівняльних (традиційних, існуючих) продуктів. Шумпетерівська теорія доводить, що така економіка («статика») обов’язково прийде до кризи перевиробництва і почне руйнуватися, і тільки поява інновацій у вигляді принципово нових виробництв, які народжуються в процесі технологічних революцій («динаміка»), може забезпечити довгостроковий ефективний розвиток економічної системи країни.
У неокласичних моделях такий сценарій не специфікується і тому експерти «мейнстріму» не акцентують увагу державних керманичів на критичну необхідність створювання і розвитку нових високотехнологічних інноваційних виробництв (галузей), вони тільки показують важливість підвищення продуктивності традиційних виробництв, у тому числі за допомогою інновацій, але у межах існуючої виробничої структури («статика»).
Складність адекватного розуміння різної природи явищ економічної «статики» і «динаміки», як це формулюється в шумпетерівській традиції, обумовлює її відносну малопоширеність  в академічних колах протягом останнього століття.  В основних підручниках з економічної теорії ця концепція не представлена і тому більшість експертів і політиків дуже поверхово знайомі з її ключовими положеннями. Для України це проявляється і у тому, що фактично всі дорадчі документи з формування української економічної політики не містять порад, базованих на шумпетерівській парадигмі, а представляють переважно ідеологію ортодоксальної неокласики.
Колізія протиставлення цих двох підходів, як це не здивує деяких теоретиків, прямо виводить на проблему так званого «цивілізаційного вибору» України. Як зазначалось, «мейнстрім» опікується існуючим станом і структурою економіки, а шумпетерівська парадигма шукає джерела економічного зростання перш за все у створенні нових технологій, нових високотехнологічних виробництв, покладаючись перш за все на активізацію інноваційної діяльності, на прогресивну зміну технологічної структури виробництва в країні. У цьому контексті «цивілізаційний вибір» на користь існуючого стану речей чи на користь підтримки і, навіть, модернізації традиційної структури економіки означає рух до «цивілізаційного занепаду». На противагу цьому саме інноваційна модель економічного зростання обумовлює «цивілізаційний розквіт». Цю тезу можна підтвердити багатьма історичними прикладами.

Саме тому «цивілізаційний вибір» України на користь об’єднаної Європи, яка сьогодні на першому місці у своїй стратегії ставить інноваційно-знаннєвий розвиток, є правильним. Розробка і реалізація «шумпетерівських» реформ в Україні полегшується нашим рішучим курсом на євроінтеграцію. У цьому річищі необхідно разом із впровадженням технічних регламентів та лібералізацією міжнародної торгівлі кардинально удосконалити стратегію розвитку України шляхом її уніфікації зі стратегією «Європа 2020. Стратегія для інтелектуального, життязабезпечуючого та справедливого зростання» (A strategy for smart, sustainable and inclusive growth) і здійснювати економічну політику на базі пріоритетів та лідируючих ініціатив стратегії Європейського Союзу.

Немає коментарів:

Дописати коментар