неділя, 9 листопада 2014 р.

Б. Гуменюк: Про тернопільських єбланів

Телефонний дзвінок. Сьогодні. П*ята ранку. Якщо п*яний чи нічого важливого - вб*ю.
Привіт, командире.
Привіт, Олеже.
Пробач, що так рано. Цілу ніч не сплю. Ніяк сонця не дочекаюся. Командире, а для нас ще колись зійде сонце? Сам від себе в підвалі ховаюся. Аби не наробити лиха.
Лиха?

Так. Біди. Чи не міг би ти перечислити гривень зо триста на картку моєї Оксани?
Звісно, можу. Але навіщо?
На квиток. Треба негайно їхати звідси.
Куди їхати? Ти ж на ротації. Побудь вдома, з родиною.
Ні-ні. Треба тікати звідси.
Звідки тікати?
З Тернополя.
Куди тікати?
В Піски.
Але чому тікати?
Місто захопили єблани.
...???
Я й раніше підозрював, шо Тернопіль - місто абсолютно єбланське, але зараз, після передової, коли пристріляв око, чітко бачу - єбланів більше, щонайменше семеро з десяти.
Зачекай, друже. Сьогодні буду в Києві, завтра - півдня і ніч у Львові, а у вівторок їду до Тернополя. Розберемося з твоїми... як ти там кажеш? А якщо ні - забираю тебе і вирушаємо на Піски.
Пропонуєш мені дві доби потерпіти? Затаїтися, наче в засідці? От і моя Оксана плаче. Каже, потерпи.
Ну а ти?
А я йду по вулиці свого рідного міста і почуваюся, наче у ворожому тилу. У нас пацани щодня гинуть, а тут співи, танці: ксьондзи фальшиві, волонтери фальшиві і фальшивий добровольчий батальйон. Справжні - лише повії. З мого села 40 чоловіків у вересні поїхали в Москву на заробітки. Хочеться відчинити двері ресторації, кинути гранату і зачинити двері. Командире, невинні не загинуть. Там не може бути невинних. Там самі єблани.
Олеже...
Все. Мовчу, командире. Дві доби. Лише дві доби.
P.S. Не знаю, чи варто після всього казати комусь "добраніч".

1 коментар:

  1. До Бориса Гуменюка.
    Знаю. Розумію. Живу в сонному місті, яке й справді важко розкачати. Мене теж бісять баби і здорові мужики по кабаках, для яких війна - десь далеко. Люди, які кажуть, що війна - далеко, вона не наша. Навіщо вмирати за Даунбас і Лугандон. Тільки... Це моя Україна. Це мій дім. Якщо я і ви не зупинимо ворога на порозі, вони зрівняють з землею Київі, Львів, Тернопіль. Мені страшно бути "будителем", Я втомилась плакати на валу, як Ярославна... Скільки сотень хлопців я помогла зібрати в бій? Скількох (вибачте за нескромність) врятувала від смерті?.. Все це не має значення. Я винна. Винна хоча б тому, що своїм мовчанням упродовж 35 років допустила це. Винна, бо коли треба було вибирати політику, я егоїстично вибрала мистецтво. Бо закривала очі на розвал армії, терпіла, коли до влади прийшли бандити, тішилась сімейним щастям і скавчала собі в куточку,мовляв, яка я нещасна, бо не вмію заробляти і не маю де жити.Зло і неправда і зараз при владі. В кожному селі, в кожному місці. Як чорна зараза, вони роз'їдають, розчиняють у собі порядних, нормальних людей, вони вчать терпіти і мовчати. Викашляли підлабузництво, неправду, терпіння. Вірите? Ще трохи, і я готова буду вбивати. Сама. Внутрішнього ворога в першу чергу. Я патологічно хвора - надто сильний мій внутрішній цензор - совість. такі люди непотрібні нікому і нічому. Десь на якомусь етапі атрофується страх смерті. На якомусь етапі сім'я, рід і народ стають синонімічними поняттями. Іноді мені хочеться викашляти з себе, і зробити все, щоб якомога швидше ви з себе викашляли це. Ми повинні очиститися. Повинні стати кращими. Інакше - підемо у небуття. І не терпіти. Немає нічого гіршого, як в часі війни мучеництво зводити до героїзму. Ліля Мусіхіна

    ВідповістиВидалити