четвер, 9 жовтня 2014 р.

З чим їдять "громадськість" ?

Що означає бути громадськістю? Громадськістю можуть себе називати громадські лідери чи декілька кабінетних (диванних) експертів, група вічно незадоволених маргіналів чи політичних угруповань. Нині громадськість може все. Схвалювати ініціативи чиновників, просувати власні напрацювання, критикувати пропозиції іншої громадськості, навіть лобіювати на посади своїх лідерів або “тролити” поганих чиновників.

Радитись із «потрібною» громадськістю (фасадною громадськістю) – підкреслює демократичний та відкритий характер прийняття рішень. Але хто ж вона ця громадськість?
У законодавстві загалом відсутній комплексний підхід до розуміння поняття громадськості. Спостерігається непослідовність у регулюванні, відсутність однакового його застосування.
У понад 20 нормативних актах зазначено про обов’язок органів влади «інформувати громадськість» або «залучати громадськість». У цих актах або взагалі, або зовсім неоднозначно розкривається механізм реалізації цього обов’язку. Що означає інформувати громадськість? У законодавстві переважно це зводиться до інформування через ЗМІ про діяльність органів публічної влади чи їх посадових осіб.
Що означає залучати громадськість? Органи публічної влади для підготовки і внесення пропозиції до нормативних актів або програм враховують зауваження та пропозиції, які висловлюють громадські об’єднання чи громадяни. Це власне і є однією із можливостей участі громадян в управлінні державними справами.
Але які критерії для визначення: чи належно і адекватно поінформовано, чи достатньо і ґрунтовно залучено цю громадськість?
Розглянемо для прикладу статтю 1 Закону «Про культуру», що дає визначення культурно-мистецької громадськості. До неї відносяться митці та працівники закладів культури, інші працівники, об'єднані в професійні творчі спілки, національно-культурні товариства. Тобто, це всі, без винятку, хто працює у сфері культури, – від чиновника до громадського активіста.
У статті 11 Закону «Про виконавче провадження» взагалі виокремлено поняття «громадськість за місцем проживання», а в статті 8 Закону України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України»йдеться ще й про «громадськість за місцем служби або роботи особи».
Цікаво, що публічність НГО у розумінні статті 3 Закону «Про громадські об'єднання» означає, що «громадські об'єднання інформують громадськість» про свої мету (цілі) та діяльність. Але чи не є ці об’єднання частиною цієї громадськості? І яким чином вони мали б здійснювати це інформування?
У зв’язку з цим виникає низка запитань. Громадськість – це винятково громадяни? А може це і громадяни, і юридичні особи? Чи це лише так звана «професійна громадськість» – фахівці у певній галузі, або як їх ще називають – експерти? А як визначити – ця особа експерт чи не експерт? Хто і за якими критеріями може визначати цих експертів? Що має зробити особа, щоб вважатись експертом? Громадськість – це обов’язково формалізований суб’єкт? Як органу влади знайти і залучити цього суб’єкта до державного управління?
Як ви думаєте, чи може постачальник стоматологічного обладнання проголосити себе експертом у галузі конституційного права і стати громадськістю? Або чи може декілька представників новоутворених громадських об’єднань визначати фаховий рівень державного службовця?
Питання риторичні.
Чи не наводять вони на думки про профанацію і певне викривлення діяльності громадянського суспільства загалом?Чи не є саме така громадськість вовком в овечій шкурі?
Як вказує Великий тлумачний словник сучасної української мови, громадськість – це передова частина, передові кола суспільства. Отже, словник акцентує увагу на «передовому» характері і фактично звужує таке широке поняття (широку громадськість) до кола «передових». А хто ж вони ці «передові» локомотиви?
З цього приводу існують різні думки. Одні стверджують, що громадськість – це будь-який авторитетний член однієї із багатотисячних громадських організацій, інші – що це відверто маніпулятивна категорія, яку неможливо коректно визначити чи ідентифікувати, ще інші - що це авторитетні особи, які орієнтуються у певній сфері державного управління.
Нині експертна громадськість – це формалізований і закритий клуб, певна монополія на внесення пропозицій чи критики тих чи інших ініціатив. Часто про це говорять, як про таку собі «найгромадськіснішу громадськість».
Перед нею чиновники полюбляють звітуватися, з нею чиновники радяться, після її погодження призначають або звільняють із посад. Вона дуже динамічна і функціональна, бо зазвичай є обслуговуючим сервісом для управлінського апарату. Вона зручна для чиновників і не завжди відображає реальні загальносуспільні настрої.
Як же виглядає таке «залучення»? Якщо на засіданні із розгляду будь-яких питань є активіст чи експерт громадської організації, значить представництво громадськості присутнє і влада відкрита для людей. Може й так. Але чи не є це фасадною чи номінальною громадськістю?
Інститути громадянського суспільства мають відмовитись від «клубної» практики, кланового характеру роботи та виробити нову якість продукування ідей.
З іншого боку, державний апарат потребує свіжих пропозицій у сфері публічного управління. Якісна нормотворчість та підготовка альтернативних проектів державних чи місцевих програм цієї ж громадськості є великим дефіцитом або навіть рідкісним явищем. Яка активність таке й врахування, - кажуть скептики-службовці. Але чи створили вони належні умови та механізми для такого врахування?
На нашу думку, доречно було б визначити такого суб’єкта як «громадськість» і спробувати належно його імплементувати у законодавство, або ж не використовувати це поняття у нормативних актах взагалі. Адже довільне розуміння хто ж така ця «громадськість» таки більше шкодить не лише ефективності діяльності органів публічної влади, але і розвитку громадянського суспільства та реалізації конституційного права на участь громадян в управлінні державними справами.

Немає коментарів:

Дописати коментар